Читати книгу - "Менсфілд-парк"

Розділ одинадцятий

День у Созертоні, попри всі його негаразди, викликав у сестер Бертрам набагато приємніші почуття, ніж читання листів з Антигуа, які невдовзі після того прибули до Менсфілду. Думати про Генрі Кроуфорда було приємніше, аніж про батька; а думати про те, що батько через деякий час повернеться до Англії, було взагалі нестерпно.

Листопад був нещасливим місяцем його очікуваного приїзду. Сер Томас писав про це з тією впевненістю, яку могли дозволити досвід і нетерплячі сподівання. Він уже владнав свої справи настільки, що мав намір вирушити додому з вересневим пакетботом; отже, плекав надію побачитися зі своєю родиною на початку листопада.

Марію варто було пожаліти більше, ніж Джулію; адже для неї батьків приїзд був пов'язаний із заміжжям, оскільки люблячий батько, піклуючись про її щастя, мав поєднати її з нареченим, якого вона ще не так давно вважала гідним її ощасливити. Але зараз їй було тоскно бачити перед собою таке майбутнє. Єдине, що вона могла вдіяти, — це дивитися на нього наче крізь полуду, сподіваючись, що, коли полуда спаде, вона побачить щось інше. Навряд чи батько повернеться на початку листопада, завжди трапляються якісь перешкоди — негода чи щось інше; те саме миле серцю «щось», яким утішає себе кожний, хто заплющує очі, щоб не бачити, і не бажає чути голосу власного сумління. Напевне, він таки з'явиться в середині листопада; а до середини листопада ще три місяці. Три місяці складаються з тринадцяти тижнів. А чого тільки не станеться за тринадцять тижнів!

Сер Томас був би глибоко скривджений, якби хоч наполовину підозрював про почуття своїх доньок з нагоди його повернення; і він би навряд чи втішився, знаючи про цікавість, яку ця звістка викликала в іншої юної леді. Міс Кроуфорд, навідавшись разом із братом до Менсфілду, щоб провести там вечір, почула цю добру новину; і, хоч вона нібито поцікавилась цією справою лише із ввічливості і не виказала жодних почуттів, спокійно поздоровивши усіх членів родини, — насправді вона вислухала новину з цікавістю, яку не так легко було вдовольнити. Місіс Норріс переказала їй деякі подробиці з листів, і тему було вичерпано; але після чаю, коли міс Кроуфорд стояла біля розчиненого вікна з Едмундом і Фанні, дивлячись, як надворі сутеніє, а обидві міс Бертрам, містер Рашворт і Генрі Кроуфорд запалювали свічки на фортепіано, вона раптом звернулася до них:

— Яким щасливим виглядає містер Рашворт! Він думає про листопад.

Едмунд також озирнувся і поглянув на містера Рашворта, але не знайшов, що сказати.

— Повернення вашого батька буде визначною подією.

— Так, звичайно; після такої довгої розлуки — для нього не лише довгої, але й досить небезпечної.

– І до того ж воно передуватиме іншим значним подіям: ваша сестра вийде заміж, а ви будете посвячені у сан.

— Так.

— Не ображайтесь, — мовила вона, сміючись, — та мені щось згадуються давні античні герої, що, звершивши славетні діяння в чужій землі, приносять жертви богам за своє щасливе повернення.

— У цьому випадку немає ніякої жертви, — відповів Едмунд із серйозною посмішкою і знову подивився у бік фортепіано. — Сестра сама зробила цей вибір.

— О, так! Я знаю. Я просто пожартувала. Вона вчинила не гірше, ніж будь-яка дівчина на її місці; і я не сумніваюся, що вона дуже щаслива. Що я маю на увазі під другою жертвою, ви, звичайно, не розумієте.

— Запевняю вас, я приймаю сан з власної волі, так само, як Марія виходить заміж.

— Яке щастя, що ваші нахили якнайліпше відповідають побажанням вашого батька. Я розумію, тут поблизу для вас притримали дуже гарну парафію.

— Яка, на вашу думку, і схиляє мене до цього рішення.

— Я певна, що це не так, — вигукнула Фанні.

— Дякую тобі на доброму слові, Фанні, але я б так не стверджував. Навпаки, саме усвідомлення того, що я буду як слід забезпечений, справді важить для мене багато, і я не вбачаю в цьому нічого поганого. Ніщо не спонукало мене відмовитись, і я не бачу, чому хтось має стати гіршим слугою церкви, якщо знатиме, що йому з самого початку не доведеться бідувати. Я був у вірних руках. Я сподіваюся, що не пішов би хибним шляхом, і впевнений, що мій батько надто сумлінно дбав про мене, щоб таке дозволити. Безперечно, мене схилили до такого рішення, але я не думаю, що цього слід соромитися.

— Це те ж саме, — мовила Фанні, трохи помовчавши, — як, наприклад, син адмірала іде служити до флоту або син генерала — до армії, і ніхто не вважає, що так не повинно бути. Нікого не дивує, що вони обрали шлях, на якому їм можуть допомогти друзі, і ніхто не підозрює, що вони поставилися до свого вибору не досить серйозно.

— Так, люба моя міс Прайс. І це справедливо. Їх виправдовує сама обрана професія моряка чи військового. Вона має очевидні переваги: героїзм, ризик, гарні звичаї. Солдати і моряки — завжди бажані гості в товаристві. Нікого не може здивувати, що чоловіки стають солдатами або моряками.

— А мотиви того, хто приймає сан, щиро віддаючи йому перевагу перед іншими професіями, ви вважаєте вартими підозри? — мовив Едмунд. — Щоб виправдати себе у ваших очах, він мусить прийняти це рішення, перебуваючи в цілковитій непевності щодо того, чи буде він хоч якось забезпечений.

— Як, прийняти сан, не маючи парафії? Ні, та це ж безглуздо, справді безглуздо!

— Тоді дозвольте вас спитати, яким чином церква має поповнювати лави своїх служителів, якщо священик не повинен приймати сан, розраховуючи на гідне утримання, а не розраховуючи — тим паче? Ні, звичайно, ви не знаєте, що відповісти. Але я прошу вас поставитися до священика з певною поблажливістю, беручи до уваги ваші власні аргументи. Якщо на нього не повинні впливати ті почуття, які ви так високо цінуєте і вважаєте гідними привабити солдата або моряка й винагородити їх за вибір професії, якщо героїзм, гучне визнання, зовнішній полиск його не зваблюють, отже, тим паче не слід підозрювати, що йому бракує щирості і добрих намірів.

— О, він, безперечно, дуже щирий у своєму прагненні отримати готовий прибуток, а не працювати заради нього; і він має найкращі наміри — нічого не робити, лише їсти, пити й жирувати до скону. Це не що інше, як лінощі, містере Бертрам. Лінощі і любов до безтурботного життя. Відсутність здорових амбіцій і смаку до гарного товариства або ж небажання обтяжувати себе зайвою люб'язністю до інших — ось що спонукає людину стати священиком.