Читати книгу - "Принц і злидар"

— Хто ти такий?

— Я король, — спокійно й просто відповів хлопець.

— Привіт тобі, королю! — в захваті вигукнув пустельник.

Він гарячково заметушився і, безнастанно повторюючи «Привіт тобі, привіт!», присунув лавку до вогнища, посадив на неї короля, підкинув у вогонь хмизу і схвильовано забігав по хаті…

— Привіт тобі! Багато хто шукав притулку в цьому святому місці, та всі вони були недостойні, і їх вигнано звідси. Але король, що зрікся корони й марного блиску, що одягнувся в лахміття, щоб присвятити своє життя благочестю й умертвінню плоті, — він достойний, він тут бажаний! Він житиме тут до кінця днів своїх.

Король спробував перебити пустельника і все пояснити, але той не слухав йото, бо навіть не чув. Він говорив далі все голосніше, все з більшим запалом:

— Тут ти знайдеш спокій душі. Ніхто не відшукає тебе в цьому захистку, ніхто не потурбує закликом вернутися до пустого, безглуздого життя, яке господь допоміг тобі покинути. Тут ти молитимешся, тут вивчатимеш святе письмо. Тут міркуватимеш про безумства цього світу і про вічне блаженство майбутнього життя. Ти їстимеш сухарі й трави й щодня мордуватимеш своє тіло, щоб очистити душу. Ти носитимеш волосяницю й питимеш саму лише воду. Тут знайдеш ти мир і спокій, так, повний мир і спокій, бо всякий, хто прийде по тебе, повернеться назад ні з чим. Ніхто не знайде тебе, ніхто не збентежить.

Старий все ще бігав з кутка в куток, тільки говорив уже не вголос, а стиха бурмотів. Король скористався з нагоди, щоб розповісти йому про свої нещастя. Під впливом тривоги й страху він говорив дуже красномовно.

Але пустельник щось бубонів собі і не звертав на нього уваги. Він наблизився до короля й багатозначно промовив:

— Тсс! Я відкрию тобі таємницю!

Він нагнувся до хлопця, але враз відсахнувся від нього й прислухався. Хвилини через дві він підійшов навшпиньках до вікна, висунув голову, вдивляючись у. пітьму, потім так само навшпиньках повернувся й, нахилившись до обличчя короля, прошепотів:

— Я архангел!

Король здригнувся і мимоволі подумав: «Краще б мені знов потрапити до бродяг, ніж у полон до божевільного!»

Його страх посилився й відбився на обличчі. А пустельник сказав тихим схвильованим голосом:

— Я бачу, ти почуваєш мою святість. В очах твоїх, побожний страх. Моя святість так вражає всякого, бо це святість небесна, Я здіймаюсь на небо і за мить повертаюсь назад. П'ять років тому послані богом ангели на цьому самому місці піднесли мене до гідності архангела. Вони випромінювали сліпуче світло. І вони схилились передо мною на коліна, королю! Так, схилились передо мною, бо я вищий від них. Я гуляв по небесних садах ї розмовляв з патріархами. Дай мені руку, — не бійся, — дай мені руку. Знай, що ти торкаєшся руки, яку потискали Авраам, Ісаак, Іаков. Я був у золотих чертогах і лицезрів самого господа!

Він помовчав для більшого враження. Але враз обличчя його змінилося, він схопився на ноги й сердито вигукнув:

— Так, я архангел, лише архангел! А я міг би стати папою. Це щира правда! Мені сказав це голос з неба у сні, двадцять років тому. Так, я мав стати папою. І я був би папою, бо така була воля неба. Але король закрив мій монастир, і я, бідний, безвісний монах, не маючи нікого в світі, лишився без притулку, назавжди позбавлений сили, яку призначило мені небо!

Тут він знов забубонів, б'ючи себе кулаком по лобі в безсилій люті. Зрідка бурмотів прокляття, вигукуючи:

— От чому я тільки архангел, коли мені призначено бути папою!

Так він біснувався цілу годину, а маленький король сидів і мучився. Раптом старий заспокоївся і став дуже лагідний. Голос у нього пом'якшав, він спустився з хмар на землю й почав говорити так просто й добродушно, що незабаром зовсім скорив серце короля. Старий посадив хлопця ближче до вогню, силкуючись влаштувати його якнайзручніше; умілою й ласкавою рукою полікував його виразки; потім заходився готувати вечерю, весело балакаючи й гладячи хлопця то по щоці, то по голові так ніжно й пестливо, що весь страх і відраза, навіяні архангелом, скоро перейшли в прихильність і пошану.

В такому щасливому настрої минула й вечеря. Потім, помолившись перед розп'яттям, пустельник поклав хлопця спати в маленькій сусідній комірчині, закутавши його так дбайливо й любовно, наче мати. Приголубивши його на прощання, він сів коло вогнища, в задумі перегортаючи жар. Раптом він випростався й постукав по лобі, неначе силкувався щось згадати. Потім схопився, ввійшов у кімнату гостя й спитав:

— Ти король?

— Так, — крізь сон відповів хлопець.

— Який король?

— Англійський.

— Англійський? Значить, Генріх умер?

— Так, на жаль, він умер. Я його син.

На обличчя пустельника набігла чорна тінь, і він люто стиснув свої кістляві руки. Він постояв трохи, важко дихаючи й ковтаючи слину, потім прохрипів:

— Ти знаєш, що це він зробив нас бездомними й беззахисними?

Відповіді не було. Старий нахилився, вдивляючись у спокійне обличчя хлопця й прислухаючись до його рівного дихання.

— Спить, міцно спить, — прошепотів він, і обличчя його освітилося зловтішністю. — Серце його повне щастя, — сказав він і відвернувся.

Пустельник нечутно ходив по кімнаті, чогось шукаючи. Він то спинявся, прислухаючись, то озирався й кидав погляд на хлопця; і все бурмотів собі під ніс. Нарешті він знайшов те, чого шукав — старий, заржавілий кухонний ніж і брусок. Він присів коло вогню й почав тихенько гострити ніж, то щось бурмочучи, то вигукуючи вголос. Вітер завивав навколо самотньої халупки, звідкілясь доносилися таємничі нічні голоси, з усіх щілин дивились на старого блискучі оченята відважних мишей та щурів, але він так захопився своїм ділом, що нічого не помічав.

Час од часу проводив великим пальцем по лезу ножа й задоволено кивав головою.

— Ага, вже гостріше, — казав він, — куди гостріше.

Він не помічав, як летить час, і спокійно працював, поринувши в свої думки, які часом висловлював уголос.

— Його батько вчинив нам лихо, вкрай розорив нас, і тепер горітиме в пеклі на вічному вогні! Так, горітиме на вічному вогні. Він уникнув нашої помсти, на те була воля божа, так, воля божа, і ми не сміємо нарікати. Але він не уникнув невблаганного пекельного вогню, що горітиме довіку.

Він усе гострив і гострив, то щось бурмочучи, то стиха хихикаючи, то знов вигукуючи вголос:

— Все це накоїв його батько. Тепер я тільки архангел, а якби не він, я став би