Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

— Канґецу-кун, минулого разу ти приховав ім’я жінки, яка марила тобою. Тепер уже, сподіваюсь, розкажеш, хто вона, — взявся глузувати Мейтей.

— Розказав би, коли б це стосувалося тільки мене. А то ж, може, їй буде неприємно…

— 3начить, не можна?

- До того ж я дав слово честі дружині професора.

- Що мовчатимеш?

— Так, — Канґецу-кун, своїм звичаєм засмикав мотузок хаорі. То був незвичайний бузкового кольору мотузок, такого тепер не знайдеш.

— Цей мотузок нагадує про епоху Темпо [100],- не підводячи голови, промимрив господар. Пригода з Канґецу-куном його анітрохи не цікавила.

— Авжеж, слідів епохи російсько-японської війни в ньому не відчутно. Він хіба що пасує до похідного шолома й бойового хаорі з гербом китайської мальви. Кажуть, ніби Ода Нобунаґа [101] зв’язав своє волосся у пучок на весіллі саме цим мотузком, — просторікував Мейтей.

— Насправді, цим мотузком користувався ще мій дід під час каральної експедиції в Тьосю, — серйозно заявив Канґецу-кун.

— Саме наспів час подарувати його якомусь музею, чи не так? Бо вченому-фізику Kaнґецу-кунові, лектору про «Механіку повішення», вдягатися як замшілий хатамото [102] — тільки зажити сумнівної слави.

— Звісно, я міг би послухатися вашої поради, але, кажуть, цей мотузок мені пасує, отож…

— Хто це сказав? То ж несмак, — подав голос господар і обернувся в другий бік.

— Ви його не знаєте.

— То й що? А все-таки хто?

— Одна жінка.

— Ха-ха-ха! І дивак же ти! Вгадати, хто? Напевне, та сама, що кликала тебе з дна Сумідаґави. А що, якби ти ще раз, вже в цьому хаорі, спробував утрапити на той світ? — завдав підступного удару Мейтей.

— Ха-ха-ха. Більше вона не кличе його з дна річки. Тепер у тому райському куточку на північний захід…

— Я б не сказав, що такий уже й райський. Чого вартий лише ніс!

— Що? — Канґецу підозріло глянув на приятелів.

— Нещодавно сюди вдерся носище з того боку завулка. Ми мало не зомліли, правда ж, Кусямі-кун?

— Атож, — буркнув господар, напівлежачи і сьорбаючи чай.

— Носище? Це ви про кого?

— Про ясновельможну матінку твоєї коханої.

— Що, що?

— Приходила дружина Канеди й розпитувала про тебе, — статечно пояснив господар.

«Цікаво, як зреагує на це Kaнґецу-кун? Здивується? Втішиться? Засоромиться?» — подумав я. Та де там! Він і вухом не повів.

— Мабуть, хотіла, щоб ви намовили мене одружитися з її донькою? — промовив він тихо й засмикав бузковий мотузок хаорі.

— Не вгадав. Та вельможна матуся з видатним носом… — почав було Мейтей, але господар урвав його й затеревенив таке, що купи не трималося.

— Постривайте, я уже давно складаю віршик про її ніс.

У сусідній кімнаті господиня пирснула зі сміху.

— Який же ти легковажний! І вже склав?

— Майже. Ось перший рядок: «На цім обличчі свято носа».

— А далі?

— Другий рядок: «Принесімо цьому носу священне вино».

— А далі?

— Все.

— Потішно, — всміхнувся Канґецу-кун.

— А що, як дописати: «Пітьмою в ньому вкриті дві печери», — взявся доповнювати Мейтей.

— Не знаю, чи сподобається вам така фраза: «Такі глибокі й темні, що й волосків не видно», — приєднався і Канґецу-кун.

Саме тоді, коли на приятелів зійшло натхнення, з-за огорожі кілька голосів заверещало: «Борсук із Імадо! Борсук із Імадо!» Господар і Мейтей здивовано глянули туди, звідки долітали голоси, намагаючись розгледіти крізь щілини в огорожі, що ж там діється. Там почувся регіт і тупотіння.

— Що означає «борсук із Імадо»? — розгублено допитувався Мейтей у господаря.

— Казна-що, — відповів той.

— Дотепно придумано, — похвалив Канґецу-кун.

Враз Мейтей, ніби щось пригадавши, скочив на рівні й серйозно почав:

— Вже не один рік я досліджую ніс з погляду естетики і сьогодні хочу викласти деякі свої спостереження. Отже, прошу вашої уваги.

Пропозиція була така несподівана, що господар тільки витріщився на Мейтея. Кангецу промимрив:

— Цікаво послухати.

— Я всебічно вивчив це питання, але походження носа так і не зміг встановити. По-перше, викликає сумнів доцільність у ньому двох отворів: адже навіть якщо ніс має чисто практичне значення, то двох отворів забагато. Йому зайве так чванькувато стирчати посеред обличчя. Однак чому він дедалі більше випинається вперед? — Мейтей для підтвердження торкнувся власного носа.

— А хіба він у тебе випинається? — без усяких лестощів зауважив господар.

— Принаймні він у мене не плескатий. Щоб уникнути непорозуміння, звертаю вашу увагу, що ніс — це не просто два отвори… Отже, на мою думку, розвиток носа пояснюється тим, що наслідки незначної дії, званої людьми сяканням, нагромаджувалися й спричинилися до виникнення такого яскравого феномена.

— Свята правда, — підхопив господар.

— Як ви самі добре знаєте, при сяканні ми хапаємось пальцями за ніс і подразнюємо ту його частину, за яку хапаємось. А згідно з великими принципами теорії еволюції саме та частина тіла, яка зазнає постійного подразнення, розвивається швидше за інші. Шкіра гpyбшає, тканина ущільнюється і врешті-решт утворюється хрящ.

— Даруйте… Навряд чи м’ясо так швидко перетвориться у хрящ, — заперечив Канґецу-кун, учений-фізик.

— Ваші сумніви не безпідставні, - любесенько вів далі Мейтей. — Але факти — найкращий доказ, ось він — хрящ, тут уже нікуди не дінешся. Хрящ утворився, а з носа все одно тече, отже, треба сякатися. Внаслідок цього хрящ звузився з обох боків й обернувся на високий виступ… справді, жахливий процес. Як незаперечно, що крапля довбає камінь, голова святого Біндзуру [103] випромінює світло, так само істина, що ніс видовжується й твердне.

— Але ж твій ніс м’який, як рисова балабушка.

— Доповідач побоюється, що йому буде важко спростовувати закиди на адресу названої частини тіла, тому-то він свідомо ухиляється від дискусії на цю тему. Він хотів би звернути вашу увагу лише на те, що ніс вельмишановної матінки Канеди — це всесвітнє диво, бо він досяг найвищого ступеня розвитку і являє собою зразок чудового й рідкісного носа.

Канґецу-кун мимоволі пирснув.

— Однак, хоча кожна річ, досягши вершини розвитку, справляє незабутнє враження, вона чомусь нас лякає і не дає наблизитися до себе. Без сумніву — у матінки Канеда розкішний ніс, але чи не занадто стрімко він пнеться вгору? Носи в людей минулого, як-от у Сократа, Голдсміта чи Теккерея, з