Читати книгу - "«Ілюстрована Історія України»"

тут стали міцною ногою: тутешнє боярство було їм прихильне, воно, як і людність, свято шанувало память Романа і міцно тримало ся його синів. Иньші князі волинські то повмирали, то замішали ся в галицьку завірюху і в боротьбі з Романовичами потратили свої волости. Перед 1230-м роком Романові сини вже володіли майже цілою Волинею і се давало їм велику силу. Опираючи ся на неї, вони від смерти Мстислава Удатного розпочинають серіозну боротьбу за Галичину з угорським королем і з ворожим галицьким боярством. Спочуте народу і тут було по стороні Данила: боярських верховодів не любили за кривди народні, за самоволю, за непорядки в управі. Народ, міщане тут не мали тої сили, як по декотрих иньших землях— віче було придавлене боярством; але при кождій нагодї люде, міста приставали до Данила і не раз перехиляли на його бік воєнне щастє. Незадовго і в Галичині стала вага перехиляти ся в сторону Романовичів. Заразом, ідучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою власть і на схід в сторону Київщини. В 1240 році, під час татарського нападу в Київі бачимо налисника Данилового. Вибираєть ся Данило на Київ і східню Україну і пізнїйше, розпочинаючи боротьбу з Татарами. Можна було сподївати ся, що зібравши свою Галицько-волинську отчину, Данило з братом заходять ся збирати і східню Україну, тим більше що були вони тепер значно сильнїйші від батька, бо володіли всїми волинськими землями, а князі в Східній Українї за чверть столїтя ще більше подїлили ся й ослабли. На перешкоді одначе стали Татари.

37. Татарський погром

Середно-азійські степи, що стільки вже нашкодили нашому житю й культурі, викидаючи в наші степи раз у раз все нові хижі орди кочові, на місце тих що вже ослабли в боротьбі з нашим народом і стратили свою дикість в пожитю з ним, — викинули ще раз хижу й дику орду на шкоду і погибіль українського житя. Були се Монголо-Татари, що в 1230-х рр. рушили на Україну.

Се новий рух звісний нам досить докладно в своїх початках, не так як попередніх, що їх початки звичайно зіставали ся незвісними. Знаємо, що причина до сього нового руху вийшла від монгольських орд полудневого басейну Амура. Племена сї довго не грали ніякої знач-нїйшоі ролі, стоячи під властю своїх західніх сусідів Турків. При кінци XII в. їх обеднав оден з племінних вождів Темуджін і з ними зачав підбивати собі сусїднї племена турецькі й татарські (Татарами як загальним іменем, звали ся у сусідів племена монгольські й сумежні, і під сим іменем виступають Монголи з своїми підвластними ордами в наших і взагалі в європейських джерелах). Темуджіна проголошено „Чінгізханом", самодержавним володарем. Еін підбив дальші краї: Тангути, північний Китай, потім зачепив ся з ханом Туркестану, або Ховарезму, як його тоді називали, погромив його, а за сим виникла справа походу в каспійсько-чорноморські степи, що служили продов-женнєм степів туркестанських; крім того є звістка, що Половцї брали участь в боротьбі Туркестанців з військами Темуджіна і тилі накликали його на себе. Темуджін визначив в похід свого сина Джучі; сей одначе ухи-лив ся, і в похід післано воєводу Субутая. В 1220 р. Субутай знищив Закав-казє, потім через Дербент пройшов на північний Кавказ; Половці стріли його з ріжними сусідніми племенами—Ясами, Черкесами й ин, але Суботам намовив Половців, аби відступили від них, погромив тих, а потім звернув ся на Половців і страшенно знищив їх на Подоню (1222 р.).

Половці тоді звернули ся до наших князів, просячи у них помочи. Останніми часами князі жили з Половцями в більшій згоді; Мстислав Удатний був жонатий з донькою половецького хана Котяна й намовляв иньших князів помогти Половцям: як їм не помогти, казав, то вони піддадуть ся Татарам і ті ще з більшими силами упадуть потім на Русь. Се було по трохи правда, тільки та була біда, що князі, р-шивши помагати Половцям, занадто далеко пішли в своїй услужности. Вони зібрали військо з цілої України й пішли з ним в глибину степів, шукати Татар (1224). Битва стала ся на р. Калцї (тече в Азовське море під Маріуполем). Українські полки били ся добре, але Половці не додержали полку, кинули ся тікати й наробили замішання в нашім війську. Наші кинули ся теж тікати і настав страшенний погром. Сила людей згинула. Тільки Мстислав київський з своїм табором не втїк, а боронив ся; але він піддав ся на слово бродникам (степовій Руси), що були в татарськім війську, а ті не додержали слова: видали його з иньши-ми князями Татарам, і їх задушено, положивши під дошки, на котрі посідали потім Татари обідати!

По сім татарське військо вернуло ся назад і попустошивши По-волже пройшло степами до Туркестану. На Україні забули про Татар і думати, а тим часом завойованнє Чорноморя по сім походї у Татар стало рішеною справою і її тільки відкладали до слушного часу. В 1227 р. Тездуджін вмер, державу його розділено між синами—вони мали нею володіти під зверхнею властю великого хана, котрого з поміж себе мали вибирати. Західні краї віддано Бату, Джучієвому сину, тому що так призначив батько. Бату (або Батий, як його звуть наші лїтописцї) мав зайняти ся завойованнєм Чорноморя. 1236 р. він рушив сюди з старим Субутаєм. Самих Монголів в його війську не могло бути богато, головно були там Турки; в наших джерелах вони звуть ся Татарами.

Похід почав ся від каспійсько-уральських степів. Татари спустошили волзьку Болгарію, землі московсько-суздальські й рязанські і пройшли аж на верхівя Волги, все нищачи й побиваючи. Відси подали ся в чорноморські степи—кінчати з Половцями. Тут пробули коло двох літ і розгромили Половців, що подали ся тікати на захід, головно на Угорщину. Потім Татари звоювали північний Кавказ, а з осени 1239 р. взяли ся до українських земель. Взяли приступом Переяслав, пограби-ли, людей побили, кого лиш запопали; навіть владику вбили, хоч взагалі мали звичай не зачіпати духовенства. Друге військо татарське приступило під Чернигів; князь тутешній став до бою з усіма силами, але не устояв і з великими стратами мусів уступити ся. По сім місто здобуто і спалено. Стільки говорить наше одиноке джерело—Галицька літопись. Додає, що під час сього походу хан Менке приступив і під Київ: ставши над Дніпром оглядав його, дивував ся великости й красі й післав намовляти Киян. Ті не піддали ся, але князь тутешній по попередніх подіях стратив відвагу й покинув Київ. Взагалі під