Читати книгу - "Нескінченна історія"

- Тебе не було сім днів і сім ночей! - мовив Фухур. Ди­вися, мої рани вже майже загоїлися!

Щойно тепер Атрею помітив, що його рани теж загоїли­ся, а пов’язки з зілля повідпадали.

- Як же так? - здивувався він. - Я пройшов через три чарівні брами, я розмовляв з Уюлялею, а потім заснув - але ж не міг я так довго спати!

- Мабуть, простір і час, - мовив Енгівук, - там цілком інші, ніж тут. До того ж, ти пробув в Оракулі чи не найдов­ше з усіх. Що там відбувалося? Кажи вже нарешті!

- Спершу я хотів би довідатися, що відбувалося тут, - сказав Атрею.

- Та ти ж і сам бачиш, - сказав Енгівук. - Усі барви зникають, усе поступово стає нереальним і примарним. Брама Великої Таїни впала. Скидається на те, що хвиля руйнації докотилася вже аж сюди.

- А сфінкси? - поцікавився Атрею. - Куди вони поді­лися? Полетіли собі геть? Ви їх бачили?

- Нічого ми не бачили, - буркнув Енгівук, - я споді- нався, ти зможеш нам хоч щось про це сказати. Кам’яне склепіння брами зненацька чомусь завалилося, та ніхто з нас нічого не почув, ніхто нічого не зауважив. Я навіть на­вмисне пішов туди і дослідив руїни. І знаєш, що я побачив? Ці руїни старі як світ, порослі мохом, ніби вони отак ле­жать уже сотні років, ніби Брами Великої Таїни ніколи і не було.

- Та ні, була, - тихо проказав Атрею. - Я сам через неї проходив, і через Браму Чарівного Дзеркала, і через Браму Без Ключа.

Відтак Атрею заходився розповідати про все, що з ним там діялося. Він легко, без найменших зусиль пригадав усе до подробиць, і навіть слова Оракула.

Енгівук, який спершу засипав Атрею різними додатко­вими запитаннями, вимагаючи якомога докладніших опи­сів, ставав щораз мовчазнішим.

Коли ж Атрею нарешті мало не дослівно повторив усе, що сказала йому Уюляля, Енгівук і взагалі притих. На його крихітному зморшкуватому личку з’явилася гримаса не­ймовірної скорботи.

- Ну що ж, тепер ти знаєш таємницю, - підсумував Ат­рею свою розповідь. - Тобі ж конче хотілося її знати, прав­да? Уюляля - це істота, яка складається з самого лишень голосу. Її можна хіба що почути. Вона там, де лунає її піс­ня.

Енгівук ще мить помовчав, а тоді хрипко видушив зі себе:

- Ти хочеш сказати - вона там була.

- Так, - відповів Атрею. - Якщо вірити її словам, я останній, до кого вона промовляла.

Зморшкуватими щоками Енгівука покотилися дві ма­лесенькі сльозинки.

- Усе дарма! - прохрипів він. - Усе моє життя прожите надарма, мої дослідження, мої багаторічні спостереження . все марно! Нарешті я роздобув останній камінь, якого бра­кувало для завершення моєї наукової споруди, нарешті я міг би її завершити, міг би написати останній розділ своєї праці - і ось на тобі! Власне тепер з’ясовується, що все це нічого не варте, цілком зайве, нікому не потрібне, що за все це ніхто не дасть навіть ламаною гроша. Тепер це вже ніко­го не цікавить і дідька лисого обходить, бо того, про що йде­ться в моєму дослідженні, просто нема! По всьому, кінець, приїхали!

Він почав судомно схлипувати - так, що здавалося, ніби його душить кашель.

Старенька Урґль співчутливо подивилася на нього, по­гладила по лисій голові й тихо сказала:

- Бідолашний старий Енгівук! Ой, який бідолашний старий Енгівук! Ну, не треба так, не треба! Не побивайся так страшно! Знайдеш собі якесь інше заняття.

- Жінко! - накинувся на неї Енгівук, а його оченята спалахнули гнівом. - Той, кого ти бачиш отут перед собою, - це не бідолашний старий Енгівук, а трагічний герой!

І, як то вже бувало раніше, він кинувся в печерку. За мить звідти почувся звук удару: Енгівук гримнув дверима. Урґль зітхнула, похитала головою і буркнула:

- Насправді він зовсім не такий, він старий добрий чо­ловік, ось тільки, на жаль, трішечки схиблений. Ну що ж, треба йти пакувати речі.

- Ви що, збираєтеся звідси піти? - запитав Атрею.

Урґль понуро кивнула.

- У нас нема вибору. Там, де лютує Ніщо, ніщо не рос­те. Та й старий мій уже не має причин тут залишатися. А як там буде далі - побачимо. Якось та й буде. Ну, а ви? Що збираєтеся робити ви?

- Я мушу зробити те, про що мені казала Уюляля, - підказав Атрею. - Мушу знайти людську дитину, хлопця, і привести його до Дитинної Царівни, щоби він дав їй нове ім’я.

- Де ж ти збираєшся її шукати, оту людську дитину? - поцікавилася Урґль.

- Ще не знаю, - мовив Атрею. - Мабуть, десь за межами Фантазії.

- Якось дамо собі раду, - почувся гулкий, як відлуння дзвону, голос Фухура. - Я понесу тебе на своїй спині. Ось побачиш, нам пощастить, адже я - щастедракон!

- Що ж, - буркнула Урґль. - Тоді на все добре! І не гай­те часу!

- Може, і вас кудись підкинути? - запропонував Ат­рею.

- Цього мені ще бракувало! Бовтати ногами в повітрі! Та ніколи в житті! Порядні гноми завжди твердо стоять на своєму і ходять по твердій землі. До того ж, вам не варто затримуватися через нас. У вас тепер значно важливіші справи; мусите поспішати - заради нас усіх.

- Але я так хотів би хоч якось вам віддячити, - сказав Атрею.

- Найкраще віддячиш, - забурчала Урґль, - якщо не гаятимеш часу на нікому не потрібне патякання, а негайно вирушиш у дорогу!

- Це правда, - докинув Фухур. - Рушаймо!

Атрею вибрався щастедраконові на спину. Ще раз обе­рнувся до маленької старої Урґль і крикнув:

- До побачення!

Та вона вже заходилася пакувати речі в печерці.

Коли через кілька годин вони з Енгівуком вийшли з печерки, кожен ніс на плечах ущерть напакований кошик. При цьому вони, як і завжди, затято сперечалися і свари­лися. Гноми дибали і дибали на своїх крихітних кривень­ких ніжках, та жодного разу так і не озирнулись.

До речі, трохи згодом Енгівук усе-таки став надзвичай­но знаменитим, ба навіть найвідомішим гномом свого роду - щоправда, його прославили аж ніяк не наукові дослі­дження.

Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розію вісти якось іншим разом.

На той час, коли Двоселенці вирушили в дорогу, Атрею на Фухуровій спині був уже далеко-далеко, ширяючи у ви­соких небесах Фантазії.

Бастіян мимоволі подивився вгору, на люк у даху; він уявив собі, як би воно було, якби у небі, тепер уже майже чорному, зне­нацька спалахнув