Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

У старшій школі було страшно не встигнути на факультативи з фізики, забути формули і закони, бо звідки нам тоді було знати, що насправді важливі повз прошмигнули. У Арістотелевій фізиці були проміжки часу, які він назвав словом «тепер» і вважав неділимими частками світового миттєвостей резонансу.

У танку дорослого життя декадансу ми часто програємо спокусі забути про час, оманливо затихають метрономи всередині нас. І щовечора, дивлячись на відлік часу до початку випуска новин, розумієш, що день добігає кінця як закінчуються запаси варення, борошна, терпіння і відчуження. За мить «тепер» стає «тоді» і це схоже на те як облітає штучна позолота з іграшок на святковій ялинці або рекламні щити сліплять тебе і неможливо побути з містом наодинці.

Музична скринька з танцюючою балериною. Коли я була дитиною, мені здавалося, що її змушена кружляти бранка, сумує за тишею. Мелодія «До Елізи» Бетховена з моменту відкриття відлунює тисячею частинок світла і сліз, і чим більше останніх, тим голосніше стає механізм. І кожен танець ніби останній. Ніжно-біла балерина, легесенька пір'їнка лебедина. Тоді, тепер і завжди. В німім мовчанні танцює бозна-звідки і невідомо куди. Ніхто не знає як болять у пуантах ніжки, лиш плаває рука в повітрі манерно трішки.

І поки музика звучить, балерина мене робити кроки вчить. Варто тільки запам'ятати ритм. Якщо мене легко забути – так само просто пройду відстані і часу лабіринт. Крок за кроком я залишаю обірвані на півслові розмови, змінюю паролі, виходжу зі своєї зони комфорту через несплату оренди і проходжу через жорна часу повільно, не поспішаючи. Крок за кроком знайоме і звичне закінчується різко, слідів не залишаючи. Крок за кроком я зникаю, мене не знайти. Крок, ще крок і не зрозуміти, чи дійсно виросла з себе і куди своє серце нести, покинутого і забутого свідка того, що хтось щось для когось значив. Не залишивши чайових у вигляді ніжності ще один день у плинності часу спочив.

Там, де «тепер» стає «тоді» можна відшукати двері туди, де завжди хотілося побувати, але не завжди була в тому потреба – всередину себе. Треба тільки мати кураж і відвагу, аби зламати кригу. І ти зрозумієш, що така як тепер ти була не завжди, але часом варто довіритися інтуїції і сказати їх тихо: «веди». Доведеться порушувати уклади і пізно лягати спати. Пережити темряву і не здатися коштує дорого, але варто продовжувати йти. Тепер не завжди як тоді, і незнайомців, чий сміх ти впізнаєш усюди, стає усе більше.

І біла балерина зі скриньки стане «чорним лебедем», малоймовірною подією, яку не передбачити, не підготуватися до неї як до доленосної вирішальної розмови і не розтлумачити. Однак вона спрацює як залізнична стрілка, перевівши тебе на нову колію.

Дні минають швидше і я тоді виглядала у найкрасивіших місцях сумною. Просто слова, вчасно не виражені, не тобою висловлені, до іншої людини не донесені, нічого не значать, коли сказані занадто пізно. Тоді я бачила в усіх порожніх обличчях його лише, прагнучи забути знайомі риси так довго, що забула, навіщо мені це було потрібно. Тепер мені лячно витрачати час на прохідні ідеї і втрачати контроль над ситуацією. Взагалі усе, що мене обкрадає – лякає. Більше ніяких каруселей по колу, не обертатися на звук голосу і частіше посміхатися. Тепер хочу, аби удома завжди хтось сміявся, мій собака до рук лащився і книжки хороші читалися. Я знайду свою дорогу в Хогвартс крізь стіни, тільки б здорові були усі, живі і разом.

Дарунок долі – ті, кому можна сказати «Дякую, що ви в мене є». Дозволити собі мріяти, про усе, що справдиться, а потім завмерти, видихнути і Богу подякувати. Тому що день закінчується, а ти – ні. Так було і буде тоді, тепер і завжди.

Коли ти найменше цього очікуєш, виникає відчуття «хочу додому» або, якщо точніше, то «хочу звідси». Ти нібито заглибилася у справу свого життя, як Аліса, котра провалилася у кролячу нору. Бралася за все, а найскладніше – з особливим ентузіазмом і покорою. Було важко, самотньо і страшно. Порожнеча спонукала до невпинному руху, напруги розуму і тіла.

Так зазвичай триває до того моменту, коли світ жбурне в тебе правдою і викине на берег, залишивши без води. Караван життя давно тебе випередив. Пляшка, колись повна води, спорожніла. Лише щоки бувають вологими. І все здаватиметься несправжнім, поки дихатимеш штучним киснем. Ніби у кінофільмі з Наталі Портман, коли на на питання «І ти взяла і поїхала?» її героїня відповідала: «А як ще мала вчинити?». Простий і логічний спосіб – змінити декорації і збільшити дистанцію. Аж раптом розумієш – хочу додому. І це не випадково.

Драйв і рух перестають бути суттю твого життя, а інші люди, ті, які щасливі по-справжньому, дратують, бо вони галасливі як петарди, метушливі і сентиментальні. Їхнє щастя, хоч іскри теж жевріють, штовхає в плечі і збиває з пантелику. Найбільше бажаєш опинитися там, де ти в безпеці і жоден з капканів чужих думок не хоче відкусити тобі гомілку.

У хвилини сум'яття і розгубленості ти чекаєш відповіді на свої питання, продовжуючи відстоювати свою роботу і її безумовну значимість, але розум зрадницьки співпрацює з серцем і змушує неймовірно сумувати за відчуттям дому і спокою, нудьгувати дужче, ніж здавалося можливим. І рішення з'являється прямо у тебе перед носом, немов за чарівної палички помахом: на тебе чекає край Всесвіту, потопаючий у вогнях: заметене снігом і Богом забуте містечко, остання станція, куди ходять швидкісні поїзди. Ти відключаєш телефон, сідаєш у передостанній вагон і розпитуєш подорожуючих попутників про їх улюблені міста. Можливо, нас усіх розкидало по світу, щоб кожен сам шукав своє місце. Серцем. Кінцеві зупинки, вони ведуть додому.

Виходиш з вагону прямісінько на мороз і холоднечу, щоб перетворитися на квітуче дерево з приходом весни. Ти будеш проїжджати по дорогах такого знайомого міста, згадуватимеш усі ті рази, коли життю майже вдавалося збити тебе з дороги. Памятаєш мудрість Сходу? Якщо всередині тебе залишилася гілка квітуча – на неї обов'язково сяде пташка співоча. Ти завмираєш, прислухаєшся, відчуваєш – вдома. Мурахи по шкірі біжать і падають кудись у п'яти, де раніше від страху ховалася душа.

Втомлений вечір