Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ніхто нічого не відповів йому, хоч вираз на обличчях колишніх рабів свідчив, що вони не зовсім згодні з капітаном. Лише Хаґторп знизав плечима й утомлено посміхнувся. А Блад вів далі:
— Пам’ятайте, друзі, що на кораблі може бути лише один капітан. Отак. — І він знову повернувся до переляканого полковника: — Хоч я й обіцяю зберегти вам життя, однак мушу, ви самі це чули, затримати вас на судні як заручника. Це буде надійною гарантією хорошої поведінки губернатора Стіда і всіх тих, хто залишився у форту, поки ми не вийдемо в море.
— Поки не вийдете... — Жах, що пройняв душу полковника, не дав йому закінчити ту недоречну фразу.
— Саме так, — підтвердив Пітер Блад і повернувся до офіцерів, що супроводжували полковника. — На вас, панове, чекає шлюпка. Ви чули мої слова. Так от, передайте їх його ясновельможності разом із моїми найкращими побажаннями.
— Але, сер... — почав був один із них.
— Розмову скінчено. Мене звуть Блад. Я — капітан «Сінко Льяґаса», захопленого як військовий трофей у дона Дієґо д’Еспіноси-і-Вальдеса, що зараз перебуває на борту корабля як бранець. Вам час зрозуміти, що я вдався до зброї не тільки заради того, щоб побити іспанців. Там трап. Ви побачите, що краще спуститися по ньому, ніж летіти через борт. А це може статися, якщо ви затримаєтесь ще на мить.
Офіцерів легенько підштовхнули, і вони пішли, не зважаючи на несамовиті протести полковника Бішопа. А коли Бішоп лишився сам на милості людей, які мали всі підстави ненавидіти його, він так оскаженів, що аж тремтів.
З колишніх рабів тільки шестеро, якщо не рахувати хворого Джеремі Пітта, трохи зналися на морській справі. Хаґторп, колишній шереговий офіцер, хоч і не вивчав навігації, однак умів сяк-так керувати судном, і під його командуванням колишні раби почали готуватись до відплиття.
Знявшись із якоря і поставивши вітрила на грот-щоглі, вони за легкого бризу пустилися до виходу в чисте море. Форт мовчав.
Коли ж фрегат проходив повз мис у східній частині бухти, Пітер Блад підійшов до полковника, який, охоплений відчаєм, понуро сидів на кришці головного люка, і ніби жартома спитав:
— Ви вмієте плавати, полковнику?
Полковник Бішоп зі страхом подивився на нього. Широке обличчя його пожовтіло і обвисло, а маленькі очиці стали ще меншими.
— Як ваш лікар, я приписую вам купання. Це трохи прохолодить ваші розпалені нерви, — люб’язно сказав Блад і, не дочекавшись відповіді, додав: — Вам пощастило, що я не такий кровожерливий, як дехто з моїх друзів. Нелегко було мені втримати їх від помсти. Але я й досі не певен, чи варті ви затрачених зусиль.
Блад говорив неправду. Ніякого сумніву щодо цього останнього в нього не було. І якби він діяв за покликом своїх власних бажань та інстинкту, то, звичайно, повісив би полковника і вважав би це за нормальне. Та думка про Арабеллу Бішоп змушувала його бути милосердним і не дозволяти своїм товаришам вчинити справедливий акт помсти, хоч це за малим не викликало бунту. Тільки завдяки тому, що полковник Бішоп був її дядько — хоч той навіть не підозрював, кому він завдячував, — до нього було виявлено таку ласку.
— Вам доведеться трохи поплавати, — вів далі Пітер Блад. — До мису щонайбільше чверть милі, і, якщо вам пощастить, ви повинні туди дістатися. До того ж на вас багато жиру — не потонете. Ну, мерщій! Не баріться, а то попливете з нами в далеке плавання, і сам біс знає, що з вами може статися завтра або післязавтра. Вас тут люблять не більше, ніж ви на те заслуговуєте.
Полковник Бішоп опанував себе й підвівся. Безпощадний тиран, що ніколи навіть не знав, як можна стримувати свої почуття, іронією долі був приречений поводитися сумирно й покірливо — і це в той час, коли гнів та обурення його досягли найвищої межі.
Пітер Блад віддав наказ, і впоперек планшира[7] прив’язали довгу дошку.
— Прошу, полковнику, — сказав Блад, граціозним жестом запрошуючи Бішопа на цей своєрідний трап.
Полковник метнув на нього злобний погляд і, зібравшись з духом, із виразом цілковитої зневаги на обличчі роззувся, скинув з плечей красивий камзол зі світло-коричневої тафти і виліз на дошку.
Чіпляючись руками за ванти[8], він на якусь мить завагався, з острахом дивлячись, як там, унизу, на відстані двадцяти п’яти футів від нього, важко перекочуються зеленаві хвилі.
— Ну, ще крок, любий полковнику, — заохочував спокійний, насмішкуватий голос.
Усе ще тримаючись за ванти, полковник Бішоп нерішуче озирнувся й побачив уздовж фальшборту[9] засмаглі обличчя. Ще вчора вони зблідли б від одного його погляду, а зараз усі зловтішно повишкіряли зуби.
На якусь мить лють подолала в ньому страх і обережність. Він уголос злісно й недоладно вилаявся, потім випустив вірьовку й пішов по дошці. Ступивши три кроки, втратив рівновагу і сторчма полетів у зелену безодню.
Коли він, жадібно хапаючи ротом повітря, виринув на поверхню моря, «Сінко Льяґас» був уже за кілька сот ярдів від нього з підвітряного боку. Але до Бішопа ще долітали глумливі прощальні вигуки бунтівників, і невимовно важкий тягар безсилої злоби ще глибше запав йому в душу.
Розділ X Дон ДієґоВідсильного болю в голові дон Дієґо д’Еспіноса-і-Вальдес опам’ятався і каламутним поглядом обвів каюту, залиту сонячним промінням — воно падало крізь квадратні віконця, що виходили на корму. Потім він застогнав од нестерпного болю і, заплющивши очі, спробував визначити себе в часі та просторі. Але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея капітана Блада», після закриття браузера.