Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

des Friedens. Über den Krieg und die Ordnung der Welt, Lüneburg 2001, S. 9. ">[113], головною рисою сучасної державної системи завжди було те, що сумнівну безпеку окремої держави вона раз у раз обертає на суперництво і конфлікти з її сусідами. «Держава, як часто кажуть, займається своїми справами у гнітючій тіні насилля як одна серед інших держав. Оскільки деякі держави можуть застосувати силу будь-якої миті, то всі держави мають бути готові зробити те ж саме — або жити з ласки своїх сильніших у військовому плані сусідів. Поміж держав природний стан — це стан війни. Це не означає щось на кшталт того, що війни точаться постійно, але зводиться до того, що коли кожна держава вирішує сама для себе, застосовувати їй силу чи ні, будь-якої миті може вибухнути війна»[114].

З цієї системної нестабільності безпеки держав виростала (і виростає) постійна загроза суперництва, а отже й воєн. Тут ми стикаємося з елементом державної системи, що має дестабілізаційний, іноді навіть небезпечно високий потенціал і в політології означається як «дилема безпеки». Анархія системи вимагає від усіх держав обачності, озброювання й зав'язування спілок. І що більше вони озброюються і дотримуються обачності з військового та дипломатичного погляду, то сильніше лякають своїх сусідів, яким доводиться реагувати відповідним чином[115]. Тим-то безперервні спонукувані страхом пошуки безпеки і стабільності ведуть до більшої непевненості й несталості. З цієї причини державна система завжди вирізнялася значною несталістю. Впродовж усієї своєї історії вона завойовувала і втрачала землі. Це в структурному плані завжди відкрите, тому екзистенційне питання безпеки держав передбачало, по суті, тільки два варіанти відповідей, а саме наступальний (завоювання) або оборонний (захист від завоювання). Історія вчить, що найчастіше більший успіх мала відповідь наступальна. Цю обставину неминуче змінила лише поява атомної бомби і виникнення заснованого на цьому балансі страху. З початком ядерної ери стратегічна оборона з огляду на ймовірність взаємознищення набула безальтернативного характеру. Війні між ядерними державами вже немає місця.

Піднесення давнього Риму до статусу єдиної наддержави у Середземномор'ї і сусідніх прикордонних територіях завдяки трьом війнам проти Карфагену стало великим і водночас успішним прикладом, який упродовж усієї європейської історії живив фантазії держав та імперій. Накопичення влади і політика сили та завоювань до нашого часу вважається найефективнішою формою зовнішньої політики державної безпеки. В ринковій економіці конкуренція править за всіма визнаний основний принцип, хай, утім, будь-якій економічній конкуренції притаманна майже невід'ємна тенденція до монополії, а значить, до усунення змагання (коли конкуренцію як слід не регулювати), це стосується і незалежних держав, що їх інстинкт самозбереження змушував і змушує акумулювати силу, отже розбудовувати царство, імперію. Знову ж таки згадується Рим, який мимоволі став поміж іншим великим прикладом для наступних століть аж до європейського Новітнього часу. Ця завойовницька тенденція, закладена в інтересі держав до самозбереження, само собою, і далі живе у державній системі сучасності.

Край світу європейських держав та їхніх колоніальних імперій постали територіальні держави з цілком неповторним характером та іншими масштабами, — Росія і Сполучені Штати. Сполучені Штати були навіть частиною британської колоніальної імперії. А проте, вдавшись до революції, вони дуже рано вибороли незалежність і обрали нетиповий і цілком самостійний шлях розвитку. Війна за незалежність проти Британської корони і Вестмінстерського парламенту, американська революція 1776 року, була зі свого боку прелюдією Великої французької революції 1789 року і спиралася на ті ж таки універсальні ідеї Просвітництва, що і її менша французька сестра. Ці спільні корені двох великих революцій доби Просвітництва досі визначають цілком особливу якість відносин між США та Францією.

І Росія, і Сполучені Штати дали в підсумку державу цілком нового типу, — державу континентальну. Це була масштабність, якої європейська система держав не знала. Сполучені Штати впродовж одного довгого століття розтягнулись у континентальну державу, що об'єднала всі наявні держави Північної Америки (за винятком Канади і Мексики), в одну-єдину континентальну демократію від узбережжя до узбережжя, в одну федерацію «from coast to coast», зі спільною мовою і єдиною валютою. Тим-то були створені умови, в яких США змогли трохи більш, ніж через століття з моменту свого заснування перетворитися на державу, що поширювала свій вплив як на Тихоокеанський, так і на Атлантичний регіон. Своєю чергою навсібіч розширювалась і Росія, «стартувавши» зі свого східноєвропейського центру довкола Москви. Завоювання Сибіру, Середньої Азії та Кавказу перетворило її на азіатську державу, а прорубавши «вікно в Європу» руками Петра І і здобувши перемогу в Північній війні проти Швеції під його орудою, Росія стала водночас однією з основних європейських держав, а також незаперечним чинником у європейському державному світі аж донині. На півдні російська експансія переросла в безкінечні війни з турками, а на сході Росія стала ногою на, здається, неозорі терени азіатського континенту, просунувшись аж до Центральної Азії, сягнувши кордонів Індії і Китаю, і забившись урешті-решт на далекий схід.

Тогочасна Європа не могла йти в ногу з цією новою якістю континентальної держави і потенційною світовою державою, щоправда на старому континенті з його глобальними колоніальними імперіями та їхніми конфліктами довкола одноосібного панування про це годі було й думати. Лише своїм суто географічним розширенням обидві континентальні держави перевершили всі досі знані масштаби, не кажучи вже про великі заморські колоніальні імперії європейських держав з XVI століття. Проте вони ніколи не мали чогось, що бодай приблизно нагадувало територіальну й водночас континентальну однорідність, як це було з російською імперією та великою американською демократією. З погляду культури і політики, завдяки своєму європейському корінню, а також походженню значної і найбільшої частини своєї людності обидві континентальні держави мали і мають дуже тісний зв'язок із Європою. І обидві держави були втягнуті у війну за одноосібне панування, що спалахнула всередині європейської системи держав, і самі паралельно виросли до рівня держав із претензіями на глобальну