Читати книгу - "Під Савур-могилою"

— Я, бачте, козаки, звичаю дотримувався, його відпустивши, а вас захистивши,— дав Сірко зрозуміти прихідцям, що інакше не можна було.

Стрільці морочливо потопталися в порозі, зглянулися між собою, стенувши плечима, вклонилися кожному із присутніх і неохоче посунули в двері, накладаючи попутно на голови шапки.

— Ворон воронові очей не виклює, Климе,— сказав, оглянувшись зизом, у дверях один із них другому.

— А таки так, достеменно, Арсене, маєтник — воно маєтник і є, хоч ти ховай в яку хочеш личину його,— плювався сердите другий уже надворі, так і не зрозумівши суті козацьких поконів.

Ще довгенько по відході стрільців сиділи у просторій кошовій канцелярії наказний, писар і Сірко, смалячи люльки і обмірковуючи вимогу втікачів, розмову Сірка з Шереметьком та можливі труднощі із харчами в Коші для чималої кількості відібраних у людоловів коней і для закладців-аманатів, поки перейшли врешті на події, що близились із приходом весни в Січі і в усій Гетьманщині.

Сацько Туровець обурювався поведінкою Шереметева. Пропозиція наказного скриба-писаря Суховія про спай із ханом і Ордою з його слів виглядала єдиною альтернативою тогодення, хоч і дратувала Сірка. Розмови врешті зосередилися на Києві, як вогнищі і спадкові русинському, який всі попередні гетьмани, а з ними й запорозькі чільці, не зваживши на вимоги Антона Ждановича і Силуяна Мужиловського та ще його батька, ніби нарочито обходили розміщенням там, як заповідали Сагайдачний і Могила, головної реґіментної канцелярії всієї козаччини, а відтак дали можливість овоєводитися в ньому царському Шеремєтьку, вчинивши «ущербну згубу-втрату для всієї Гетьманщини», бо лишили, окрім всього іншого, «святу свою церкву збройного захисту»...

Правда, Суховій у тій розмові не поминув та не промовчав заслуг Сірка у помочі київському полковникові Григору Коровці-Вольському у побудові храму-церкви Святих Бориса і Гліба, але й осудив і його, і інших, бо «таляри, півталяри, орти, четвертаки, потрійники в шкатулах і шеляги у вузликах не є військом для опертя адверсору». За його твердженням, «військо зберегло б не лише фелендиші, утерфини, абласи-оксамити, афамашки та каразії, а й поцінніші скрипти — дієписи старожитні та образи, які сливе суцільно грабуються Шереметьком, гірше Довгорукого і Батия»...

Суховій особливо посилався на Сагайдачного, пропонуючи наказному кошовому поновити міські братства, митрополію та монастирі сув'яззю із Кошем, зібрати кошову раду і на ній вирішити, як та чим оголосити свою опіку над містом, навіть ліквідувавши там московське воєводство.

— В тому — істина і велика правда, отамани мої! В тому сенс і істотне седно наше, найпаче тепер,— гаряче доводнв він.— Поведенція гетьманів щодо Києва була і є злочинством, діточістю, легковагою, рівною Богдановому відступу від Любліна і Замостя! Це наша державна змаленість і недалекоглядність! Тому отой твій, Сірку, скорпіон Шереметько так нагло рече, що одомашнився вже в Києві, як у своїй вотчині, що зрозумів нашу байдуж до найголовнішого і вліз у ту щілину завдяки нашому ґавленню. В тому є і наш січовий гріх неабиякий, панове.

— Ми, любий писарю, наслідуємо звичаї дідів, стоячи тут у постійній сторожі і чатуванні краю від людоловів-аґарян,— чи то заперечував, чи то виправдовувався Туровець і за гетьманів,— а як Січ зможе очолити Київ, коли сама не є міцною і одностайною? Чей же, скільки було роками і віками отих людоловних наскоків і скільки люду було вивільнено із ясирів та повернуто статків, що їх і перелічити несила. І хіба не Січі вся Гетьманщина завдячує своїм хай і животінням? Авжеж, Січі та Дону! — пристукнув він у стіл вказівцем.

— Я вчорашній аманат Орди, а кажу вам ось що: з Ханством нам слід спаятися тепер і на круля, і на царя,— палко продовжував Суховій.— З Ханством, яке не зможе поглинути нас, бо безсиле. А Києву Січ, як і вся Гетьманщина військова, волосна і містечкова, мусить бути підпорою і живницею у всьому, бо інакше здіточимося ми на пси, панове! І ти, отамане, не обділений Богом у військовому хисті, слава Богу,— апелював Суховій до Сірка,— запрямо дуже ворожий до агарян, а час настав боронитися не так від них, як від усіх інших. Царський думник-посланець до ляхів якось заночував був у мене в Зінькові із супроводом. Так у розмові по питві і їдженні той Волкогонов сказав мені, що цар, а з ним і вся Московія жиють лиш тим, якби підкорити сусідів, то пак загарбати їх і вийти до їхніх річок і морів, як необхідно насущних шляхів до добр несусідів. Отож Січ мусить жити лихами всього краю і найпаче Києва як главизни його і осереддя свого. Всі чужинці козаччину бачать під Києвом, і славні Сагайдачний та Могила найперші те зрозуміли і заповіли нам усім. Ділячи нас із крулем, цар недарма, як воша кожуха, тримається Києва, повірте мені! — аж хрип Суховій від щирості переконання.

— Так то так, писарю, але ж далекувато ми від нього, та й злидні нас з'їдають у цих забіссях. Бо хто ж тут мешкає із нами, старшими, окрім голоти, сіроми та втікачів усіляких: зимою у холоді й голоді, а вліті — у комарах та мошві? — розумно зауважив наказний кошовий Сацько Туровець Суховієві.

— Запороги, пане Сацьку, тепер не лише Січ, а й її околи, села, хутори і висілки обекечені. І не в таких уже злиднях вона, щоб не турбуватися матір'ю міст русинських і обителлю віри нашої православної,— не здавався Суховій.— Ось тобі, пане отамане, і постояти б за святиню і за місто, бо не знайти у нас інших чільців, спроможних те вчинити належно,— апелював він до Сірка, не зваживши на слова наказного кошового Туровця.— В Україні вже немає бодай сотника, а може, й козака, не кажучи про старшину, немає ранці, бургомістра, скриба, солтиса, судді чи війта, виборного отамана-старшина, котрий не чув чи й не знав би про тебе і твою відвагу, безкорисність, військову вмілість,