Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

Не встигли ми закінчити свій танок, як надійшла директор школи Марія Панасівна. Вона була у відпустці й тільки оце вчора повернулася до Нордана. Відлітаючи на Україну, вона знала, що якийсь студент, родом із Карпат, взявся створити для школи дерев'яну фігурку Гномика. Але, як сама зізналася нам, не сприйняла його прагнення всерйоз. Думала: побавиться різцем якусь годину-другу та й покине. Тепер же, побачивши, що шкільне подвір'я перетворилося на невеличкий музей просто неба, вона тільки вражено сплеснула руками і завмерла від подиву.

— Невже все це витесали й вирізьбили ви самі? — запитала вона Романа. Марія Панасівна була ще зовсім молодою. Ніколи в житті не подумав би, що такі можуть бути директорами.

— Чому ж сам? Ось, — обійняв мене за плечі, — удвох. Молодий талановитий скульптор Валерій Любич.

— Правда? — усміхнено глянула на мене. — Ти теж умієш?

— Та ні. Трохи допомагав.

— Мало того, що він талановитий, він ще й скромний. І головне — відмінник, — плеснув мене по плечу Роман.

Почувши це, я почервонів і знітився. Я ж колись чесно зізнався йому, що вчуся так собі, на трієчки з плюсом-мінусом. Навіщо ж вигадувати? Та ще й у розмові з директором.

— Я вам дуже-дуже вдячна. Давайте завтра зберемо всіх школярів, які тільки лишилися на канікули в селищі, і на лінійці приймемо від вас цей дарунок. А потім напишемо вам листи в інститут і в школу, в якій навчаєшся ти, Валерію.

— Не треба в школу, — промирив я. І чомусь злякався.

— Чому не треба? — втрутився Роман. — Це мені в інститут не треба. А в школу — обов'язково. До речі, ви ще не все знаєте про нашого Валерія.

— Он як? — хитнула головою Марія Панасівна і ще з більшою цікавістю глянула мені у вічі. — Цікаво, що саме?

— А те, що він разом з товаришами зібрав для вашої школи цілу бібліотечку. Якщо лінійка справді буде, то Валерій передасть учням і книжки, і листа від свого класу. А я завтра вранці змушений залишити цей тайговий Монмартр.

Утрьох ми оглянули всі скульптури. Тепер я вже й сам бачив, що в деяких з них є хиби. Що треба було старанніше вирізьблювати їх. Але Марії Панасівні вони подобались. Геть усі. І пообіцяла, що восени їх рознесуть по класах, щоб краще збереглися. А навесні знову винесуть на подвір'я, тільки під навіс.

Попрощавшись з директоркою, ми з Романом пішли до річки. Коли нам відкрився водоспад, я спробував уявити, як Роман спускався з нього на човні. З такої висоти! У вир, межи гострі кам'яні брили. Потім ми стояли неподалік водоспаду, я дивився на місток, перекинутий зі скелі на скелю, і пригадував, як Чорногора переходив над виром по одній-єдиній колоді, яка й досі лежить там.

Ми довго стояли над річкою. І я намагався загадувати, ким же стану врешті-решт я сам? Каскадером, як Роман Чорногора? Будівельником, як батько? А може, скульптором? Одне я знав твердо: який би фах не обрав, рано чи пізно я навідаюся сюди, до цього загубленого в тайзі містечка, до берега крижаної річки, до цих стрімких скель, що, — сірі й мовчазні, — постають по той бік ріки, як мури покинутої фортеці.

Ідучи до селища, я ще довго чув закличний клекіт водоспаду, і ледве стримувався, щоб не повернутися до нього.