Читати книгу - "Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю"

Систему вступних іспитів практикували також за часів попе­редньої династії Тан, проте тоді аристократичні родини без докорів сумління використовували їхню швидкісну смугу, відому під наз­вою «захист»: дітям із цих родин не потрібно було долати вступні іспити. Проїзд цією смугою був перекритий за правління династії Сун. Без успішно складених вступних екзаменів ніхто не мав доступу до владних посад.

Кандидатів виявлялася незбагненно велика кількість. Якщо за часів династії Тан претендентів на вступних іспитах було сотні, за часів Сун їх налічувалося вже сотні тисяч. У XII ст. понад сто тисяч кандидатів щороку записувалися на осінні вступні іспити. У XIII ст. їхня кількість зросла до більш ніж чотирьохсот тисяч. У XII ст. лише три відсотки здобувачів отримували ступінь. У XIII ст. відсоток успішності дорівнював одиниці.

Утім, у вступних іспитах дозволялося брати участь скільки завгодно разів. Там можна було побачити навіть 70-річних. Така система була надзвичайною, оскільки надавала шанс всім, незалежно від віку й соціального положення.

Система вступних іспитів робила наголос на багатогранності. Вступне випробування у 1044 р. складалося з трьох блоків: діалоги про політику, написання есея та вірша. Іспити складали також за «Аналектами» Конфуція, «Повчанням» Мен-цзи та п’ятьма іншими творами класики конфуціанства. Теми для есея обирали класичні. У 1057 р. майбутній відомий службовець і поет Су Дунпо на іспитах писав на тему «Як зміцнити відданість шляхом покарання та нагороди?».

До уряду династії Сун не хотіли наймати бюрократів вузьких поглядів, натомість тут працювали найкращі поети та письменники. На думку Бамбера Гасконе, такий зв’язок між митцями та владою у Китаї був гіркою пілюлею для Заходу. Наприклад, два береги Західного озера Ханчжоу були названі на честь двох поетів. Першим був Бо Цзюй-і, другим — Су Дунпо, обидва були також талановитими урядовцями. Бо Цзюй-і обіймав посаду губернатора Ханчжоу у IX ст., а Су Дунпо — в XI ст.

Урядовцем неможливо було стати, не маючи здібностей до поезії. У Китаї поезія була найбільш глибоким способом самовираження для всіх верств населення і частиною навчання для кожного. На думку Шао Юна, поета та історика XI ст., у віршах зберігаються наміри, а не події. Вірші, наче живопис, добре змальовують почуття, а не речі. У віршах закарбовано найголовніше.

За свідченням Дітера Куна, за часів династії Сун поезія була покликана розкрити внутрішній світ процесу мислення. Поезія охоплювала всі характеристики мудрості, доблесті та буття. За її допомогою намагалися також багатогранно описати та зрозуміти навколишню природу. Той, хто був здатний писати блискучі вірші про всі сторони життя, був високо шанованим і отримував репутацію надзвичайного мислителя.

Декількома красивими розчерками пензля могли виразити явища та настрої. На це не здатна західна абетка, проте писемності, що користується тисячами знаків, таке під силу. У системі навчання династії Сун каліграфія та поезія мали інтелектуальне призначення.

Китайці зрозуміли, що поезія спонукає до нестандартного мислення, оскільки її символічна мова будує міст між звичним і новим. Важливість поезії для розуміння нового та наперед невідомого захоплюючим чином виявилася понад тисячу років по тому. Майкл Коллінз, астронавт «Аполлона 11», повернувшись на Землю, заявив, що у майбутніх польотах на Місяць мають брати участь поет, священик і філософ. Лише за їхньою допомогою можна якнайкраще донести до людей те, що бачать астронавти. Після одного з най­масштабніших технічних проектів людства навіть у космічному агентстві Сполучених Штатів Америки почали сприймати поезію не лише як мистецтво. Нині ті, хто проходить відбір в астронавти, повинні написати есей і скласти невеликий вірш або хайку. Зовсім як на вступних іспитах чиновників за часів династії Сун.

Майбутній інженер з виробничого менеджменту пише вірші на вступних іспитах до університету Аалто? Цікава ідея для сучасної Фінляндії, чи не так?[3]

Система іспитів за часів династії Сун зробила Китай державою навчання, відомою на весь світ. Ті, хто успішно проходили цзиньши, екзаменацію чиновників, і отримували ступінь, ставали елітою. І хоча Китай не був рівноправним суспільством, система іспитів давала всім обдарованим певний шанс досягти успіху. Згідно з даними одного тогочасного документа, майже половина заявників за два роки походили з родин, що до того не мали до уряду жодного відношення. Завдяки системі ступенів чиновники набули популярності також на шлюбному ринку, що сприяло змішуванню різних класів суспільства.

Мало де магістрів шанували так, як у Китаї за часів династії Сун. Ось як Гуансюй красномовно розповідає про повернення додому одного вченого у XI ст.:

«Коли магістр прибуває на високій колісниці, запряженій четвіркою коней, з прапороносцем попереду та у супроводі вершника, люди збираються по обидва боки шляху, щоб спостерігати за дійством. Простакуваті чоловіки та дурні жінки у захваті вибігають на дорогу перед колісницею і, принижуючи себе, кидаються на землю, у пил, піднятий візком і конями».

У XI ст. в Китаї здивувалися б недовірі фінських роботодавців щодо «надмірно кваліфікованих» кандидатів. Система вступних іспитів стабілізувала керівництво державою. Службовці були настільки компетентними та мудрими, що зміна правителя ніяким чином не заважала їм виконувати свої завдання. Звичайно, за умови, що правитель толерантно ставився до старих працівників. Одна з відомих постатей конфуціанства, Чжу Сі, використовував свою освіченість таким чином: усе