Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

А я затуляла руками усмішку демона, ще невмілу, але таку, що могла налякати вчительку.

— Тебе покарають…

Та навіть перед страхом покарання я не могла сказати вчительці, що побачила це чудовисько у неї за плечима, коли вона кричала на мене, а гном з попереднього малюнка перестрибує з ліжка на ліжко і спиває подих у сплячих. Уночі, коли зачиняють спальні.

До дитячого будинку, де я жила, приїхали двоє: чоловік та жінка.

Три години поспіль вони розмовляли зі мною в наглухо зачиненому кабінеті. Вони показували мені страховиськ, і я розповідала їм про світи, в яких ті живуть, і про те, де й коли бачила їх.

А потім я розповіла їм про притулок і про те, що мені тут добре. І коли ми вийшли з кімнати, чоловік підійшов до вихователя і, взявши його за підборіддя:

— Якщо ти ще раз займеш її… Якщо хтось із вас ще займе її, я особисто буду рвати горлянки. Зрозумів?

— Так.

— І перекажи іншим.

Чоловік з’являвся кожної першої неділі, іноді зустрічався зі мною, іноді розпитував про мене вчителів.

Коли ж хтось намагався довідатися про нього у завідувачки інтернату, вона відповідала одне й те саме:

— Вам нічого робити? Вам бракує неприємностей?

Вони готували мене в янголи. Вони хотіли, щоб я виросла і почала боротися зі Злом.

Але чоловік загинув, і наступної неділі замість нього приїхали мій Вітчим і Мачуха.

— Тебе звати Крихітка?

— Так.

— Ти впевнена?

— Так, — сказала я. — А де дядько Павло?

— Його більше не буде, — сказала Мачуха.

— І я не стану янголом?

— Звичайно, ні, — сказав Вітчим. — Кому потрібні янголи?

Татусю, татусю, тату. Ти знову помилився. Я стала янголом. Ось так. Я тепер янгол — янгол помсти у твоєму пеклі. Мене послано для того, щоб зробити твоє життя пеклом.

Майстри були дивними, тож, приїхавши на вулицю багатоповерхових будинків, я побачила тиху вуличку з дерев, ліхтарів на гілках і пофарбованих у мої улюблені кольори будиночків. Вулиця повільно повертала, залишаючи позад мене крамничку з солодощами, і простувала далі, до молитовного будинку з маленьким білим хрестом на даху.

У вікнах горіло світло і лунала музика. Прожити тут усе життя на маленьких родинних святах. Ніколи не знати назви міста, в якому ніколи не буваєш, не читати газет, а якщо їх навіть принесуть, то лише останню сторінку і гороскопи. Виїзд до центральних вулиць вважати святом і повертатися назад, немовби у теплі та ніжні обійми.

Ліхтарів було так багато, що я не могла порахувати свої тіні.

— Привіт, Крихітко, — казали мені з відчинених вікон.

— Куди так пізно? — запитували з крісел, винесених на ґанки.

— Може, провести? — крізь цигарковий дим єдиної за день цигарки.

— Дякую, — махала я рукою.

— Чудовий вечір! — сміялась я.

— Не куріть так багато!

— Тихше, бо почує дружина.

Я прожила тут усе життя. Я знала кожного із сусідів, ми всі любили одне одного, і ніхто ніколи не питав мене: «Чому ти сама?». Адже я була їхня крихітка.

Повз розфарбовані в улюблені мною кольори будиночки, крізь лагідне світло ліхтарів серед гілок.

І якби ця вулиця була нескінченною, я погодилася б іти нею все своє життя.

Повз дворик, встелений жовтим килимом кульбаб, повз дворик, що поріс блакитними квітами, назву яких ніхто не знав.

— Здоров, Крихітко.

— Здоров.

Навпростець до трьох машин, що повільно викотилися мені назустріч.

Ось і все. Вони виграли. Мисливці Раз, як легко їм було знайти мене тут.

— Де вона?