Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

Вранці вмилися, поголилися, відкоригували самопочуття і пішли до Генерала. Шеф вислухав нас і пояснив:

— Згоден з вами. Лише за крадіжку речей з покійників нам усім світять великі неприємності. А за крадіжку самих покійників заповідається такий зорепад, що вночі можна буде читати без окулярів. У вас є версії, кому це знадобилося з нашого цвинтаря Бухенвальд влаштовувати?

Генерал свого часу їздив до НДР і дуже любив принагідно про це згадувати. Я наважився виявити ерудицію:

— Двісті років тому свіжі трупи з кладовищ для анатомок крали. Але тепер у цьому проблеми немає. Я тут що подумав, товаришу генерал — може, лікарів потрусимо? Дивіться: дівчина довго хворіла, лежала в лікарнях. А раптом її не так лікували? Або елементарно отруїли — може, навіть випадково… Десь інформація в медичному середовищі випливла, наприклад, хтось із кимось порахунки зводив… От винуватці і вирішили викрасти і заховати головний речовий доказ. Бо мало що… Накапає хтось по інстанції, мовляв, залікували до смерті. Розпочнеться слідство, ексгумують останки на законній підставі, кому це треба? Медиків маю на увазі.

— А що? Розумна версія, товаришу капітан. Головне, без цих ваших узагальнень. Мудрішаєте, Сирота, мудрішаєте.

— Старішаю, товаришу генерал.

— Ну, це ви даремно, Сирота, даремно. Ідіть, працюйте — і вас помітять. І дякуйте Богу, що покійниця не у Феофанії померла, а у звичайній районній лікарні.

Ми з Підполковником пішли працювати. Але не дійшли, бо в нас з розгону в’їхав отой чмур з ОБХСС. Виглядав він страшенно заклопотаним, а дивився так жалібно, що лаяти його одразу розхотілося. Слово честі, він ледь не плакав.

— Вони плодяться!..

— Хто?

— Ондатри, товаришу підполковник! Ми вже всі джерела поставки м’яса перекрили. Комбінат обклали, як рейхстаг у сорок п’ятому. Під кожним магазином народний контроль з дільничними! А вони плодяться!

— Тьху на тебе, притирений! Нам би твої проблеми. Он у Сироти покійників крадуть, а ти зі своїми пацюками. Киш, бо хвоста вріжу!

Старий сердито закрокував коридором, а я залишився. Ні, не для того, щоб принизитися до невластивого мені колежанського співчуття. Просто треба було скинути на когось зайвий негатив. І переполоханий чмур годився тут ідеально.

Я розпочав майже лагідно:

— Послухай мене, юний натураліст! Я особисто вважаю, що міліціонера-невдаху слід негайно пристрілювати. І не задля того, щоб він довго не мучився. А щоб через нього не потерпали нормальні люди. І нормальні міліціонери теж. Ні, звичайно, перші пару років нам би ставили клістири за перевитрату патронів. Але згодом селекція далась би взнаки.

— Тобі смішки, Сирота, а я скоро і без твоєї селекції сам застрелюсь, бо вони плодяться.

— Слухай, а ти перевіряв — ціни на них зросли?

— В тому то й справа, що ні. Їх більшає, а ціни не зростають.

— Закони ринку. Перший курс політекономії капіталізму. А твої приватники продають живих ондатр, чи тільки шкірки?

— Переважно шкірки.

— Тоді ясно як божий день! Шкірки, кажеш, продають. А м’ясо?

— А кому воно треба? Не голодний же рік. В магазинах і яловичина, і свинина, і кури. Індиків завезли. Моя такого птеродактиля притягла на тещині іменини… тільки чомусь рибою смердить.

— Ти мені індиками голову не забивай. Звивинами крути. Раніше м’ясо нутрій викидали, бо на нього не було попиту. Ну, зрозуміло, це ж не борсучий жир. А тепер, коли ти м’ясникам облогу влаштував, молодих нутрій стали годувати м’ясом старших, з яких вже шкіру здерли. Безвідходне виробництво, ідеальна модель! Зрозумів?

— Зрозумів. А чого вони плодяться?

— Не знаю, я не Мічурін. Дурні, між іншим, теж плодяться. Але від цього у начальства чомусь голова не болить. А знаєш, чому?

— Звідки? Я ж не начальство…

— І ніколи ним не станеш. Ти, до речі, чого в міську Управу приперся? У себе в районі був хоч якимсь, але цабе. А тут об тебе всі, кому не ліньки, ноги витирають.

— Та жінка примусила, щоб їй… І теща додала. У мене на території нічого такого, крім кондитерської фабрики. Ну, ще універмаг, але там знаєш хто пасеться? Не з нашим щастям і не з нашими погонами. От жінка мене і дістала: в інших районах, каже, нормальні чоловіки, котрі в міліції, своїх дружин у дефіциті виводять. А ти все шоколадні цукерки тягаєш. Нас із мамою од них вже нудить.

— Нудить, кажеш. Десь я читав, здається у Торвальда, що коли до шоколаду додати миш’яку, то смак отрути абсолютно не відчувається. Перевірено практикою! Ти подумай…

— Це ти серйозно?

— Ага. Мені ж цю справу накинуть, так щоб я зайве не морочився. І не треба дякувати, як кажуть в Грузії, — від нашого столу вашому столу.

На жаль, мій співрозмовник і не думав дякувати. Його погляд із жалібного став злючим, він навіть буркнув якусь погрозу на мою адресу, щоправда, нерозбірливо. А потім побіг коридором, ледь не викрешуючи іскри підборами. Я ж зробив кілька кроків до свого кабінетику і зупинився, вражений. Двері моєї келії були розчинені і у фрамузі, як у рамі від портрета, стояв Старий, котрий явно чув мою душевну розмову з колегою.

— Вважаєте, товаришу підполковник, що я його занадто?.. так то ж навмисне. Його пожалій — він зовсім розкисне і наробить дурниць врешті-решт. А так хоч на зло