Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

Важко сказати, про що думав Прунслик, бо він лише час від часу благально мукав. Пинтя ж міркував про дивні останні дні, коли його життя несподівано змінилося. Десь глибоко в пам’ять канули його опришківські будні, славні чорні хлопці, герці з воріженьками, подвиги і звитяги.

«А почалося все із Зеленого зайця! — пригадав парубійко. — Де ж той куций тепер?». Тут він згадав про пір’ячко повітрулі. Вийняв його з хустки і замріяно понюхав. «Так, розберуся з Геремією і майну до Церцерушки», — стис він у руці добре заточений осиновий кілок, що пахнув свіжою деревиною. «Побратимів шкода, — прийшли йому на гадку Мандрівний вояк та Кудлош. — Хоч і знайшли який-не-який спокій, а все-таки заслуговували на ліпший жереб».

Але тут його почало хилити на сон. Чи то недоспана вчорашня нічка давалася взнаки, чи то відблиски смолоскипів, на яких зупиняв свій погляд отаман, заколисували безкінечною грою тіней, але Пинтя закуняв.

Отямився він від незрозумілого дивного звуку: начебто хтось підвивав стуленим писком. Далі щось грюкнуло на підлогу.

— Чого ж ти заховався, дурненький? — почув розбійник ясний голосочок, і виття повторилося. За хвилю на підлогу гепнулася друга постать. Хтось розбирав завали, в яких був захований Прунслик.

— Я відчуваю, як тріпоче твоє гаряче серце, лицарю! — знову почувся скрадливий дівочий голос.

Тепер виття стало особливо тужливим. Складалося враження, що когось ріжуть без ножа.

— Жереб кинуто! Упирка знайшла свою жертву, — випхав із тайстри свій вчений ніс Фаралампас. — Як я й казав!

— Сам бачу! — взявся за кілок Пинтя і нишком покинув свою барикаду.

На щастя, принцеса, яка чудово виднілася у білій сукні, була зайнята розгрібанням з-під кам’яних статуй мукаючого про порятунок Прунслика. Видно, вона увійшла в азарт, бо в неї з нетерплячки аж трусилися руки. А може, давався взнаки голод. Каменюки розліталися навсібіч, а непомічений розбійник тим часом підкрався до принцеси майже впритул.

Нарешті небіжчиця стягнула з Прунслика останнього закам’янілого героя і провела зів’ялою долонею по обличчю зв’язаного. Бідолашний звивався по підлозі, як черв’як, силкуючись звільнитися від пут.

— Я ж тебе тільки поцілую, дурненький! — мовила Геремія і вийняла з його рота кляп.

— Пинтю! Падлюко! Де ти?! — проревів мисливець, тремтячи, як мокрий пудель.

— Хто? — здивувалася принцеса і втямила, що в склепі є ще хтось. Вона рвучко озирнулася і, якби мала розплющені очі, то зустрілася б поглядом з отаманом, що стояв якраз навпроти неї.

— Ви порушили мою умову, безталанники! — крикнула голосно вона і підняла руки, аби рушити навпомацки вперед. Десь поруч відчувала живу кров.

— Хай пробачить мені король, що підіймаю руку на даму. Згинь, западися, щезни, розвійся! — промовив Пинтя і увігнав осиновий кілок праворуч — туди, де мало бути серце дворушниці (зліва було звичайне серце).

— Ох! — зойкнула Геремія і зігнулася від удару.

Пинтя схопився двома руками за кілок і штрикнув з усієї сили, притиснувши принцесу до стіни. Коли він витяг осину, Геремія сповзла на підлогу, ще кілька разів хапонула ротом повітря і втихла. З рани на грудях почала литися чорна кров. Що більше її виливалося, то світлішав лик принцеси. Причому кров не заливала тесані плити, якими був вимощений склеп, а випаровувалася, википала з різким шипінням просто на місці. Начебто гнівалася, що її позбавили такого прекрасного тіла.

І в ту ж мить із доньки короля почала сходити чорнота. Спочатку посвітлішали долоні, далі — обличчя, шия. Що більше злої сукровиці витікало, то білішою ставала дівчина. Коли остання крапля чорної крові випарувалася із плити, Геремія була вже колишньою білявкою, від одного погляду якої втрачали голови чоловіки. Однак очі її все одно були заплющені.

— Через терни до зірок! — бурмотів, випхавши носа з тайстрини, вчений щурисько. — Ми перемогли чаклунство! Шкода, що я не можу це докладно роздивитися! Запізнюється та слава, яка приходить по смерті!

Пинтя взяв прекрасну принцесу на руки й поніс її до скляної труни. Дзиґарі на міській вежі вибили третю годину ранку.

— Перший міністре! Одягатися! — загукав король, шукаючи капці.

За мить розпатлана мармиза королівського радника виткнулася з дверей. Він спав з другого боку опочивальні його Величності, аби бути завжди під рукою.

— Накажете снідати? — промовив Інош, роздираючи рота в позіханні.

— Ні, ми негайно йдемо до склепу! Я палаю з нетерплячки! Як ви думаєте, розбійник переміг чаклунство? — запитав король, одягаючи шовковий халат. — Га?

Радник тільки знизав плечима. Такі дрібниці його не обходили. Все одно зранку він мав клопотатися королівським харчуванням, державними справами і найяснішим відпочинком. Один день змінював інший, але розпорядок життя монарха залишався сталим.

Убравшись, вони перебігли через майдан і зайшли до собору. Відсунувши важку ляду й засвітивши величезний свічник, король спустився до склепу. За ним невідступно чалапав його довготелесий помічник.

— Не подобається мені ця тиша, — невдоволено пробурчав король. — Одне й те саме повторюється сотні разів. Мого терпіння скоро не вистачить! Доброго ранку, людоньки! Агов, розбійнику, де ти?

— Камені не вміють говорити, — схилив голову в поклоні перший міністр.

Король тільки злостиво на нього зиркнув, але змовчав.

Нарешті вони дісталися центральної частини підземелля, де в скляній труні лежала принцеса.

— Ну от, ваша величносте, все без змін! — розвів руками міністр.

— Та бачу, бачу! — роздратовано мовив король, нишпорячи поглядом по склепу. Раптом він розвернувся до Геремії. — Тут щось не так!