Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

— Це погано, — каже Фок, — якщо не піймали ще того хлопця.

— З ратуші відразу ж послали стражників до пана Шпитка, — говорить Кайдаш, — але його там не було. Вийшов рано і досі ще не повернувся.

— То й не повернеться, — зауважив Фок.

— Він збирався йти тільки до костьолу, отже, схоплять його напевно, а може, вже й схопили. Ми прийшли до вас, пане Фок, щоб ви йшли з нами до ратуші як свідок, бо ви ж бачили, що сталося того дня їв лісі і як ми застукали того хлопця на копанні. Пан війт звелів просити вас.

— Не допоможе ні пан війт, ні моє свідчення, якщо хлопця немає.

— Буде, — обзивається третій по-українськи. Це був, певно, купець Мордах, який умів говорити лише по-турецьки і трохи по-українськи. — Вже на нього чекають у того купця і шукають його по всьому місту.

— Шукають, та не знайдуть, — обірвав коротко Фок.

— Чому? — питає гайдук.

— Бо він утік.

— Утік! — скрикнули враз гайдук і турок.

— Утік, — каже Фок, — і дурний би був, коли б не втік, бо ви ж серед білого дня ходили по ринку, так що кожний бачив вас. Треба було мене слухати. Я казав вам: не їдьте, залиште це мені, а коли вже неодмінно хочете їхати, то сховайтеся десь у господі.

Мордах гнівно закричав щось по-турецьки, ніби кляв когось, потім знову заговорив по-українськи:

— Куди б він міг утекти? Треба зараз же ловити його. А звідки ви знаєте, що втік?

— Бо знаю, куди втік.

— Знаєте, куди втік, пане Фок, і мовчите, а ми тільки час гаємо. Куди ж він утік? В який бік? Він не міг далеко втекти.

— У Львові є чотири виходи, — дві брами і дві хвіртки, — певно, через одну з них він і втік.

— Пане Фок, — кажуть разом Кайдаш і купець, бо майже завжди так розмовляли, допомагаючи один одному, — ви жартуєте, а у нас під ногами горить!

— А в мене не горить? — каже Фок спокійно. — Я того хлопця мовби в кишені мав.

— Так давайте його нам, у ратушу давайте його, — кричить турок тремтячим від злості голосом.

— Давайте, давайте, — повторює Фок так само спокійно. — Пане Мордах, ви купець і я купець, ви знаєте не гірше за мене, що давати і не брати водночас, це глупство.

Деякий час у кімнаті було тихо, принаймні я нічого не чув, хоч і прикладав вухо до дверей.

— Пане Фок, чому ви не почали з цього? — відізвався, нарешті, турок.

— Бо починати — ваша справа, — відповів Фок.

— Що я повинен дати? — питає турок.

— Скільки вартий той хлопець? — у свою чергу питає Фок.

— А скільки він коштує вам? — питає турок.

— Стільки, скільки й вам, — каже Фок.

— Якщо при ньому немає того, що забрав у мене козак, то для мене він нічого не вартий, — говорить турок.

— А якщо є?

— Тоді сто дукатів, — заявляє турок.

— Дуже мало.

— Двісті.

— Теж мало.

— Триста!

— Однак мало.

Мордах знову почав клясти по-турецьки, потім уже не крикнув, а захарчав, як тоді, коли козак Семен здавив йому горлянку:

— П’ятсот!

— Пане Мордах, — каже тепер Фок, — якщо я приведу вам хлопця і в хлопця буде те, чого ви шукаєте, дасте мені тисячу дукатів. і ні гроша менше! Напишемо з вами угоду, покладете гроші на руку, а до завтрашнього ранку я приставлю вам хлопця куди хочете: в ратушу чи додому, до ката чи навіть під шибеницю. Це останнє моє слово, слово Фока!

Тепер почалися переговори і затяжний торг то голосно, то так тихо, що я хвилинами нічого не міг чути, але зрозумів, що турок не мав стільки грошей, скільки вимагалось од нього, і давав боргову розписку, а Фок не хотів голої розписки, вимагаючи гарантованої поруки. Мордах ніякої поруки у Львові дати не міг, тому що ніхто не знав його. Листувався він лише з одним паном Семирадським, золотарем, але той, певно, не ручився б за нього.

Нарешті зійшлися на тому, що Фок зараз поїде з Мордахом до Жовкви, де жив один дуже багатий єврей, який знав Мордаха ще з Туреччини і торгував з ним. Той єврей повинен був ручитися за розписку. Торги в кімнаті скінчились. Я чув, як хтось, очевидно сам Фок, попробував, чи добре замкнені дверцята, в які він випхнув мене у в’язницю, і вийняв ключ із замка. Потім усі вийшли, а я залишився сам у тиші й темряві.

Коли б баран знав і розумів людську мову і був при тому, як його важать на око, розмірковуючи, жирний він чи ні, торгуються про його ціну і радяться, в який спосіб приготувати з нього м’ясо — спекти чи зварити, і який з нього вдасться викроїти кожушок, він, певно, почував би себе так, як я тепер, наслухавшись усього того. Сторгували мене живцем, залишалось тільки чекати, як мене прикінчать: мотузкою чи мечем.

Про що я з останніх слів Фока лиш догадувався, те стало мені тепер зовсім ясним і певним: той шахрай хотів будь-що дістати вигоду. і виходило, що чи