Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

Матап звеліла поставити у своїй кімнаті невеличкий секретер Інґеборґ, і я часто заставав її перед ним, бо мав дозвіл заходити до неї коли завгодно. Килим цілком заглушав мої кроки, але вона відчувала мене і простягала мені котрусь руку через протилежне плече. Рука нічого не важила, і я цілував її, мов розп'яття зі слонової кістки, яке простягали мені щовечора перед сном. Біля низенького секретера з відкритою стільничкою мати сиділа, немов перед фортепіано.

— Тут так багато сонця, — казала вона, і справді, середина аж світилася від старого жовтого лаку з намальованими зверху квітами, щоразу червоною і синьою. А де збиралися аж три квітки, посередині була фіалкова, що поділяла пару. Барви квітів і зелень дрібного вертикального рослинного візерунка виразно темніли на осяйному тлі основи, що, власне, й не була світлою. Таке поєднання породжувало напрочуд приглушену гармонію тонів, які перебували у внутрішніх протилежних відносинах, але не виражали їх.

Мати висувала дрібні шухлядки, що всі були порожні.

— Ох, троянди, — казала вона і нахилялась, усотуючи неясний запах, до якого домішувалося і щось інше. Мати щоразу сподівалася, ніби знайде що-небудь у якійсь таємній шухляді, про яку ніхто ніколи не думав і яка піддасться тискові десь захованої пружини. — Коли-небудь вона спрацює, ось побачиш, — повагом і зі страхом проказувала мати і швиденько засувала всі шухляди. А папери, які справді лежали в шухлядах, вона ретельно склала докупи й замкнула, не читаючи їх. — Мальте, я б нічого не зрозуміла, для мене, звичайно, це було б складно. — Мати була переконана, що все для неї надто складне. — В житті немає класів для початківців, від людини завжди вимагають саме найважчого. — Мене запевняли, що вона стала такою лише після страхітливої смерті своєї сестри — графині Оллегор Скелл, що згоріла, коли перед якимсь балом крутилася коло дзеркала зі свічками й хотіла по-іншому вставити собі квіти в коси. Але останнім часом матері було найважче зрозуміти, здається, все-таки Інґеборґ.

А тепер я хочу записати оповідку так, як розповідала її татап, коли я просив її.

Діялося це серед літа, в четвер, після похорону Інґеборґ. З місця на терасі, де пили чай, між велетенськими в'язами можна було бачити фронтон родинного склепу. Стіл накрили так, наче за ним ніколи не сиділо на одну людину більше, і нам було досить просторо. А втім, кожен приніс щось із собою, книжку або кошик із плетивом чи шиттям, тож нам було навіть тіснувато. Абелоне (найменша сестра татап) розливала чай, і кожен мав роботу, передаючи щось по колу, тільки твій дід дивився зі свого стільця на будинок. Була година, коли чекали пошти, і здебільшого її приносила Інґеборґ, бо, даючи розпорядження на кухні, затримувалася. Протягом тижнів її хвороби ми відвикли від її приходів, бо вже знали, що вона не зможе прийти. Але, Мальте, цього пополудня, коли вона справді вже не могла прийти, вона раптом прийшла. Можливо, то була наша провина, можливо, ми покликали її. Я пригадую, що сиділа й подумки намагалася з'ясувати, що тепер, власне, стало по-іншому. Раптом я вже не могла сказати що, я геть забула. Підняла очі й побачила, що й решта обернулися до будинку, але не рвучко, не привертаючи уваги, а геть спокійно й буденно чекали чогось. І я тоді (Мальте, мені аж зимно стає, коли я згадую це), нехай Господь береже мене, я тоді мало не сказала: «А де ж…» — і тут Кавалер, як і завжди, проскочив під столом і помчав їй назустріч. Я бачила це, Мальте, я бачила. Він мчав їй назустріч, дарма що вона не йшла; для нього вона йшла. Ми збагнули, що він мчить їй назустріч.

Він двічі озирнувся до нас, немов запитував. Потім знову, як і завжди, шалено мчав і, як і завжди, добіг до неї, бо застрибав навколо, навколо відсутньої, а потім знову підскочив, щоб лизнути, просто вгору. Ми чули, як він радісно повискує, і коли він отак підстрибував, раз по раз і дуже швидко, справді можна було подумати, ніби, стрибаючи, він затуляє її постать. Аж ось пес раптом завив, крутнувся в повітрі й помчав назад, на диво незграбний, ліг, немов простелившись, на землю й не ворушився. З далекого краю будинку вийшов слуга з листами. На мить він завагався: йому вочевидь було нелегко бачити наші обличчя. А твій батько вже кивнув йому, щоб він зупинився. Твій батько, Мальте, не любив ніяких тварин, але тепер він повільно, як мені здавалося, підійшов і нахилився над собакою. Коротко і стисло сказав щось слузі. Я бачила, як слуга підскочив, щоб підняти Кавалера. Але тут твій батько сам узяв тварину й пішов із нею, немов достеменно знав, куди треба, в будинок.

Одного разу, коли під час цієї оповідки майже споночіло, я б ще трохи і розповів би татап про руку: тієї миті я б зміг. Я вже зітхнув, щоб почати, але тут я раптом усвідомив, що дуже добре розумію служника, який не міг підійти і глянути їм в обличчя. І тому, незважаючи на пітьму, я злякався материного обличчя, якщо вона побачить те, що бачив я. Я швидко знову набрав повітря, вдаючи, ніби я й не хотів чогось іншого. Через кілька років, після дивовижної ночі в галереї Урнеклостеру, я кілька днів намірявся розповісти про все маленькому Еріку. Проте після нашої нічної розмови він знов цілком закрився від мене й уникав мене; думаю, він зневажав мене. Саме тому я й хотів розповісти йому про руку. Я гадав, ніби його повага до мене зросте (чомусь я наполегливо прагнув цього), якщо я переконаю його, що те все я пережив насправді. Проте Ерік так вправно уникав мене, що до розмови ніколи не дійшло. А потім ми одразу виїхали. Через те, хоч як дивно, зараз я лише вперше (а зрештою, тільки собі самому) розповім про подію, що сталася колись давно