Читати книгу - "Первісна. У вирі пророцтв"

— І з боку лорда Айвара теж? — запитав Арнор аб Ґован, міністр земельних угідь та продовольства.

— На більшості документів стоять власноручні резолюції верховного поборника. Отже, він знав їхній зміст, але не доповів про це королівському правосуддю, що робить його співучасником злочинних намірів підлеглих. Крім того, є кілька особистих розпоряджень лорда Айвара, кожне з яких окремо сформульовано надзвичайно зважено й обережно, однак у сукупності вони не залишають сумнівів, що верховний поборник зазіхав щонайменше на репутацію лорда Броґана.

— Ми можемо подивитися ці документи? — озвався Ґліф аб Шілтах, міністр королівського двору.

— Так, можете, — кивнув Імар. — Саме для цього я й наказав їх принести.

Ґарван мовчки обійшов стіл і роздав кожному з міністрів по кілька аркушів. Вони уважно їх читали, похитували головами, кидали один на одного значущі погляди, а потім стали обмінюватися документами. Імар чекав із вдавано-байдужим виразом обличчя, хоч насправді мало не підстрибував від нетерплячки.

Нарешті лорд Дивлін прокашлявся й мовив:

— Лорде Ґарване, ви певні, що це не підробка? Ваш аґент надійна людина?

— На обидва питання відповідь „так“, пане віце-канцлере, — твердо сказав Ґарван. — Людині, що роздобула ці папери, я довіряю, як самому собі. А справдешність роздобутих ним матеріалів підтверджено порівнянням з офіційними документами Священної Канцелярії, написаними тими ж особами.

— Ну, тоді… — Дивлін аб Ґалховар трохи помовчав, добираючи слова. — Государю, на підставі самих цих документів не можна нікого звинуватити в причетності до вбивства лорда Броґана. Проте, як вірно зазначив лорд Ґарван, у діях і намірах Айвара аб Фердоха та низки високопосадовців Конґреґації наявні всі ознаки вчинення державного злочину.

— Усі згодні з цим висновком? — запитав Імар.

Решта міністрів схвально загули.

— Ніхто не має заперечень?

Мовчанка. Похитування головами.

— Тоді, лорде Ґарване, я вповноважую вас, як міністра права та справедливості й головного королівського прокурора, висунути належні обвинувачення проти лорда Айвара аб Фердоха, верховного поборника Святої Віри, та інших причетних до справи осіб. А оскільки за таких обставин лорд Айвар не в змозі виконувати обов’язки лорда-канцлера, я покладаю їх на лорда Дивліна аб Ґалховара, віце-канцлера королівства.

Лорд Дивлін знову підвівся.

— Ваша величносте, я з відповідальністю приймаю це високе призначення і від цієї миті беруся до виконання покладених на мене обов’язків лорда-канцлера.

Імар кивнув, дочекався, коли урядовець сяде, й заговорив:

— Тепер ми можемо перейти до наради. Сьогоднішні події виразно засвідчили, що представники Конґреґації Святої Віри, спираючись на прогалини в законодавстві, перевищують свої повноваження, втручаються в компетенцію королівської влади і навіть злісно іґнорують законну волю короля. На жаль, це не поодинокі випадки, не рідкісні винятки, а ціла тенденція, яка вже давно набула загрозливого характеру. Далі з цим миритися не можна — і я більше не миритимусь.

Він на хвилю замовк й обвів поглядом міністрів. Усі були його прибічниками. Якщо не друзями, то вже напевно ворогами його ворогів. А проте, Імар дуже хвилювався, бо зараз спалював за собою всі мости, перекривав собі шлях до можливого відступу…

— Я маю намір докорінним чином реформувати систему державного управління, цілковито виключивши з неї поборників. Нехай собі займаються питаннями віри, для чого й було створено Конґреґацію. А державою повинен керувати король.

— Ти страшна авантюристка, Шайно, — пошепки мовила Шаннон, сторожко вдивляючись у темряву нічного провулку. — Просто не збагну, навіщо я попхалася за тобою.

Вона могла й не шепотіти, оскільки їх обох огортало глушильне плетиво, яке не пропустило б навіть найгучнішого крику. Та й її пильність була зайвою — бо відьомське чуття раніше за будь-який зір попередило б про присутність поблизу людей.

— Мабуть, за старою звичкою, — припустила Шайна. — На Тір Мінегані ти знай поривалась опікати мене. А я від цього аж сатаніла. Мені не потрібна була твоя опіка, я хотіла рівноправної дружби. Ти ж відмовлялася визнавати мене рівною.

— І через те ти постійно задиралась до мене.

— Та хіба лише до тебе! Я діставала всіх старших дівчат. А особливо — Ріану з Давнайг, цю солодку парочку. Тобі ж перепадали якісь рештки.

Провулок закінчився високим кам’яним муром, що огороджував столичну резиденцію Фінвара аб Дайхі. На відміну від ґрафів, які нарівні з королем вважалися співвласниками Рінанхару і мали там розкішні покої для себе та своїх придворних, решта катерлахських вельмож були в палаці лише гостями, тому ті з них, хто міг собі це дозволити, тримали в Тахріні окремі будинки. Найбільшим з них був дім лорда Фінвара — чи навіть не дім, а радше невеликий палац, до того ж розташований у самісінькому середмісті, неподалік Рінанхару. Його було зведено ще за часів лорда Туахала, Фінварового діда, який за шалені гроші придбав колишню міську ратушу разом з прилеглими спорудами і просто наказав усе знести, щоб на чистому місці поставити велику п’ятиповерхову будівлю у формі підкови. Його син, Дайхі аб Туахал, остаточно перебрався з родиною до Тахріна і вже звідси керував своїми численними копальнями, шахтами та каменярнями. Відтоді представники старшої гілки роду О’Міхертах стали столичними мешканцями. Утім, ні лорд Дайхі, ні лорд Фінвар не наважувалися балотуватись до Ради Лордів від Королівської Області, бо були не надто популярними серед тахрінської шляхти, тому й далі обиралися від Князівства Фиршам, де мали найбільші земельні володіння.

У стіні були оббиті залізом дубові ворота, що вели на задній двір садиби. Вдень ними користалася прислуга, щоб не муляти панських очей біля парадного входу; сюди ж приїздили підводи з харчами, дровами, вугіллям та іншими потрібними для господарства припасами. На ніч ворота замикались, а на додачу їх було захищено потужними охоронними чарами, покликаними вбезпечити хазяйське добро від