Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

— Так-так, Кулькапе, — зацікавився Живчик. — Дуже цікаво. Чи є в цьому якийсь сенс?

— Терпіння, Живчику, — сказав Кулькап. — Не все зразу. Доба Просвітництва зненацька згасла, наче свічка. Спілка тисячі племен, виплід розуму Кобольда Мудрого, розпалася, і весь край поринув у хаос і дикунство, які й нині панують у Темнолісі. — Він знову повернувся до сувою. — Послухайте, що з цього приводу говориться у переписаному тексті.

Незвично тихий і сумирний, Живчик став уважно дослухатися до того, що читав Кулькап із пожовклого сувою, розгладжуючи долонею неслухняний аркуш.

— «Кобольд Мудрий постарів і змарнів. Пишними луговинами та галявинами, де влаштовувано торговиці, простувало божевілля. Плем’я йшло на плем’я, брат на брата, батько на сина, бо Небо прогнівилося і відібрало розум у тих, хто жив під ним.

І зібрались тоді посли від Тисячі племен у Верхоріччі, і таку держали річ: «Кобольде, ти, хто зазираєш у Відкрите небо далі, ніж найвеличніші з нас, скажи нам ласкаво, що діяти, бо ж ми, пойняті безумом, нищимо одне одного, бо ж небо поробило чорними наші серця».

І звівся тоді Кобольд зі свого одра, і сказав їм: «Слухайте мене уважно: Мати Бур повертається. Її безум стане нашим безумом. Приготуйтеся, бо часу обмаль…»

Кулькап умовк.

— Тут невеличка прогалина, — пояснив він. — Лісові кузьки попсували оригінальний сувій. — Він знову втупився в аркуш. — А ось трохи далі. — «…Мати Бур, яка заронила у Світокрай перші зерна життя, повернеться, аби пожати засіяне, і світ порине в Темряву», — прочитав Кулькап, наголошуючи на кожному слові. — Розумієте, Живчику? Кобольд Мудрий описував їм не що інше, як міф про Верхоріччя, і передбачив повернення Матері Бур. І його передбачення уповні збулося, бо ж Темноліс таки й справді поринув у морок. А нині це все повторюється знову.

Живчик відвернувся і втупив погляд у безкрає небо, де колись його тримала у своїх моторошних обіймах Матір Бур.

— І божевілля, описане тут, теж поруч із нами, — похмуро заявив Кулькап. — Його принесла буря з відкритого неба. Тумани, які навіюють безум, і дощі, які рвуть серце, жахливе насильство. Що там я прочитав? — Він знову знайшов місце у сувої. — «…ми, пойняті безумством, нищимо одне одного…». Розумієте, Живчику? Це зовсім не міф. Матір Бур повертається.

— Матір Бур повертається, — стиха проказав Живчик. Здавалося, він уже чув ці слова. Але чим це пояснити? У чім тут річ? Він розчаровано похитав головою. Поза всяким сумнівом, в отому буремному смерчі, у відкритому небі його спіткало щось надзвичайно серйозне. Але чому йому нічого не пригадується? І чи пригадається коли-небудь взагалі?

Живчик поглянув на свого стурбованого учня.

— Ходімо, Кулькапе, — сказав він. — У мене така думка, що хай цим клопочуться, гріха тут не буде, наші санктафракські академіки. А нам час згортати чи відкласти надалі пошуки четвертого матроса з «Позасвітнього гарцівника» і рушати в Темноліс. Ходімо до стовпа оголошень — може, для нас знайдеться місце на борту якогось небесного корабля.

Кулькап неохоче згорнув свої дорогоцінні сувої, сховав їх у торбу і підвівся з приплаву. Обидва рушили вздовж пришибу до головного вантажного причалу — саме там і стояв стовп оголошень.

Він, той стовп, виявився високою масивною дерев’яною колоною, до якої капітани небесних кораблів з вільними місцями пришпилювали оголошення, написані на клаптиках блискучої тканини. То був найпростіший спосіб подорожувати з одного кінця Світокраю до іншого для тих, хто не мав власного транспорту.

Щойно Живчик із Кулькапом дійшли до краю причалу, над обрієм зійшло сонце — багряне, величне. Перед ними бовванів проти неба стовп оголошень. Численні, пришпилені по всій його довжині тріпотливі клаптики матерії робили його схожим на чудернацьке дерево з укритою цвітом корою.

— Сподіваюся, хоч один із них запропонує нам щось годяще, — пробурмотів Живчик, простуючи до стовпа.

Кулькап дріботів поруч із ним.

— Як вам оце? — запитав він за хвильку і прочитав: — «Корабель Спілки сміттярів та переробників. Відбуває до Темнолісу сьогодні пополудні». Є кілька вільних місць. І ціна, здається, стерпна.

— Ні, — тріпнув головою Живчик. — Це не зовсім… — не доказавши до кінця, він задер голову і став перечитувати оголошення за оголошенням.

— Ну гаразд, а як тоді оце? — не вгавав Кулькап. — «Капітан тягача, який відбуває пізно вранці у ліси тролів-королазів, де росте залізне дерево, шукає дві пари робочих рук».

Проте Живчик навіть не звернув уваги на це оголошення, вивчаючи перелік суден та їхні пункти прибуття. «Шукач бур», пункт прибуття — поселення живолупів.

«Ні», — пролунало йому в голові.

«Пожирач хмар», пункт прибуття — Великий ярмарок волорогів.

«Ні».

«Камбала», пункт прибуття — Гоблінські болота.

«Ні».

І далі вниз за списком. Ні, ні, ні, аж поки…

«Ось на який корабель ти повинен сісти», — озвався голос — тихо, але виразно.

— Ну звісно ж! — вигукнув Живчик. — Знайшов, Кулькапе! Якраз те, що нам треба. Слухай.

Живчик виважився на руках, перекинув ногу через поручень і скотився на чардак. Умить схопившись на ноги, перехилився через облавок і поглянув униз.

— Кулькапе! — знову закричав Живчик. — Де ти?

— Тут унизу, — почувся кволий голос.

— Де? — Серце Живчикове закалатало.

— На бортовому оснащенні, — відповів Кулькап. — Але не знаю, скільки ще подужаю провисіти.