Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мені? — вигукнув Тарп. — Супроводжувати їх до Санктафракса? — Він недовірливо похитав головою. — Але ж я хочу йти з вами, капітане. Я здоровий. Дужий. У цій небезпечній експедиції вам не завадить такий супутник, як я.
— Вибачай, Тарпе, але зі мною піде тільки Кулькап.
— Але чому, кепе?
— Подумай сам, Тарпе, — Живчик злагодив свій тон. — Як на твою думку, чи далеко ми зайдемо, коли будемо світитись, мов лойові ліхтарі? Щоразу, як западе темрява, у парі з тобою ми почнемо світитися, а чужий страх — не найкращий помічник у наших пошуках.
— Але ж ми можемо прикритися, — не здавався Тарп. — Щоб не видно було світла, ми могли б понапинати щільні плащі з каптурами і…
— І стати ще підозрілішими! — відрубав Живчик. — Ні, я мушу йти без тебе. Разом ми тільки все зіпсуємо — а саме цього я не можу допустити.
Живолуп порозуміло кивнув.
— Правда ваша, капітане Живчику, — визнав він. — Я мав би про це подумати.
— Спасибі тобі, Тарпе, — вдячно мовив Живчик. І обернувся до Смілоголова зі Сльотою. — Отже, домовилися. Ви в трьох чекатимете на моє повернення у Санктафраксі, а Кулькап і я мандруємо далі, щоб з’ясувати долю решти кораблян, — він нахмурився, вдаючи нетерплячку. — Так де той папір і перо?
Розділ одинадцятийЗахідні приплави
За два тижні Кулькап і Живчик уже промишляли біля доків західних приплавів. Нічліжка, де вони провели попередню ніч, аж кишіла ненатлими листяними блохами, і, ледь живі від їхніх укусів, вони вирішили покласти край своїм мукам і ще вдосвіта покинули цей вошивий притулок. Коли вони вийшли, темно-червоні пера світової зорі ще тільки ледь торкалися обрію. Живчик позіхнув, потягся і протер очі.
— Нехай цей новий день принесе нам відомості, яких ми шукаємо, — озвався він і зітхнув. — І що воно таке, що з четвертим членом команди вічно якийсь клопіт? — запитав він уголос.
— Хм-хм, — пробуркотав Кулькап. Він сидів на приплаві у Живчика в ногах, звісивши ноги з краю помосту. Його ніс, як завжди, був устромлений в один із тих дорогоцінних сувоїв, які він тримав у торбі, перекинутій через плече.
Живчик роззирнувся довкола себе. На відміну від бон-доків східної частини міста, де швартувалися тільки простенькі буксирні судна, західні бухти виглядали багатшими. Тут ставили в доки свої кораблі спілчани, берег трохи далі був забудований їхніми кам’яницями — солідними спорудами з фасадами, які були чимось більшим, ніж просто частиною дому. На кожному з них красувалася символіка спілки, до якої належав домовласник: схрещені між собою зубило й долото — Спілки «Риштаки і Довбачі», рябий щур і звій линви — Спілки «Клеєрізи та Чухрайканатники», тигель і кліщі — Спілки «Ліпники і Ливарники»…
За домами височіла Торгова палата, де засідала Найвища рада Спілки крамарів Нижнього міста. Найдивовижніша споруда в бон-доках, вона мала зараз вигляд іще величніший, ніж будь-коли, оскільки була оточена химерними рамами риштувань. Живчик кивнув на неї головою.
— Мабуть, дах лагодять, — сказав він.
— Хм-хм, — знову пробуркотів Кулькап. Він облизнув пальця і не підводячи голови перегорнув аркуш сувою.
Живчик обернувся і поглянув на ліниву течію річки. Вранішнє сонце кидало на її побрижену поверхню бруднувато-червоні ляпки.
Справи були невеселі: пошуки четвертого члена команди у купецьких кварталах виявилися такі самі безплідні, як і в решті дільниць Нижнього міста. Галасливі вулиці, заюрмлені торговища, робітничі квартали, північні пагорби — Живчик і Кулькап побували скрізь. Та хоч скільки забігайлівок вони обійшли й зі скількома їхніми відвідувачами розмовляли, хоч скільки ставили їм запитань, а так нічогісінько й не дізналися ані про падучу зірку, ані про чиюсь несподівану появу чи дивну поведінку.
— Мабуть, нам уже час припиняти пошуки в Нижньому місті й рушати в Темноліс, — підбив підсумки Живчик.
— Хм-хм, — не переставав буркотіти Кулькап, хмурячи брови.
— Кулькапе! — озвав його Живчик. — Ти почув хоч слово з того, що я допіру сказав?
Кулькап здивовано скинув на нього очима, в його погляді палахкотіли збуджені іскорки.
— Ученим студіям нема кінця-краю, га? — провадив Живчик. — Відколи ми тут, ти не відриваєшся від своїх сувоїв.
— О, таж це… вони… ви тільки дозвольте зачитати вам оце, — попросив він. — Це справді щось дивовижне.
— Ну, якщо ти так вважаєш. — почав здаватися Живчик.
— Тут знову згадується «Міф про Верхоріччя», — палко мовив Кулькап. — Матір Бур.
Живчик здригнувся, коли на якусь мить у його свідомості спалахнув спогад про оту фатальну подорож у відкрите небо.
— Матір Бур, — промурмотів він, але спогад уже загубився десь у нетрях підсвідомості. Він звів очі. — Ну, розказуй, про що там ідеться.
Кулькап кивнув головою і знайшов пальцем потрібне місце.
— «Бо, як я пишу, нині узвичаїлося переконання, що Мати Бур налітала на Світокрай не раз, а багато разів, із кожним своїм поверненням несучи руйнацію та оновлення, — прочитав він. — Я…»
— «Я»? — здивувався Живчик. — Кому належать ці слова?
Кулькап кинув на капітана швидкий погляд.
— Ці слова — переказ оригінального берестяного сувою, датованого добою Просвітництва в античному Темнолісі, — пояснив Кулькап. — Цю копію, — він із запалом тицьнув пальцем у сувій, — виготував звичайний собі переписувач кілька сторіч тому. А оригінал набагато, набагато давніший.
Живчик усміхнувся. Кулькапів запал був заразливий.
— Доба Просвітництва! — вигукнув Кулькап. — Як, мабуть, було чудово жити за тих часів! Золотий вік волі та науки, час, коли нашого величного летючого Санктафракса не було й заводу. За правління
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Північ над Санктафраксом», після закриття браузера.