Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

вони з відчаєм вигукували такі зболені й такі нищівні слова, звернені до свого народу? «Раби, підніжки, грязь Москви…», «Мов паралітик той на роздорожжу…», «Народ наш, мов дитя сліпеє зроду…», «Обтяжіла й сентиментальна раса, не здібна до політичного життя на власному смітті…», «Паралітики з блискучими очима…», «Народе мій без честі, без поваги…» – страшно читати ті твори, що їх написали Шевченко, Франко, Леся Українка, Куліш. А вулканічний гнів Євгена Маланюка в його зверненій до України інвективі:

Лежиш,розпусто,на розпутті,

 Незнати-мертва чи жива.

 Де ж ті байки про пута куті

 Та інші жалісні слова?

Хто ґвалтував тебе?

Безсила, Безвладна,п'яна і німа

Неплодну плоть,убоге тіло

Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій

Та сльози п'яних кобзарів-

Всією тучністю просторів

Повія ханів і царів.

Під сонні пестощі султана

Впивала царгородський чар,

Це ж ти-попівнаРоксоляна,

Байстрюча мати яничар!

Чаплінському-ясир кохання-

Цети,безславна і лиха,

В Богдановій ятрилась рані 

Вогнем образи і гріха.

Стрибати в гречку-тільки й щастя,

Щоб в корчах зради завмирать-

Це ти,пусте,неплодне трясця,

Ти,Пріська гетьманаПетра.

Звідцільчеркаська твоя шатость

І рабська кров твоя звідціль,

І діти,мов дурні курчата,

І сліз-пісні й бандури-біль.

І та розслабленість ледача

І серця,й розуму,ірук,-

Безсила насолода плачу

Безсоромно-плебейських мук…

Невже ж калюжею Росії

Завмре твоя широчина?

А над степами вітер віє!

А в небі гуркотить весна!

Ми удаємо, що не пам'ятаємо таких творів, або й справді без нагадування не пам'ятаємо їх, бо – не хочеться. Справедливі чи огульні такі звинувачення – то матеріал для серйозних і затяжних історико-політичних дискусій, відповіді в яких навряд чи будуть однозначними. Тут ідеться про інше. Про вміння тверезо й критично глянути на себе. А ще йдеться про те, як раціонально організувати своє життя, взяти за неухильні орієнтири конструктивні самонастанови. Наші мислителі і поети відверто говорили про наші хвороби, ставили діагнози. І під цим кутом зору справді повчально глянути на чоловіка, котрий вирішив іти трохи іншим шляхом, аніж основний загал його земляків, здійснив сміливу спробу багато в чому відмовитися від традиційно притаманних для українців способів жити і працювати. Так, Петро Яцик у цьому розумінні може бути прикладом. Ніякого патріотичного засліплення, ніяких ілюзій про винятковість нашої нації. Скорше навпаки – нещадне  шмагання тих місць української ментальності, які, на його тверде переконання, не дають нам стати врівень із авторитетними сьогодні народами світу.

Але спочатку ще один приклад. На сторінках газети «Літературна Україна» відомий письменник стверджує: «Жебрак і є найвільнішою людиною у світі». І покликається при тому на життєвий приклад мандрівного філософа Григорія Сковороди, подаючи його як абсолютний ідеал для нації. Немає заперечень, ідеалом – особливо ж для інтелігенції – може служити невситиме прагнення Сковороди до істини. Зрештою, те, що було нормою існування для великого філософа, не можна виставляти за універсальну модель буття кожної людини. Письменник закликає втікати від світу, щоб можна було повторити слідом за Сковородою: «Світ ловив мене, та не впіймав». Це, як мені здається, і є симптомом українського ідеалізму, який уперто не хоче рахуватися з реальною дійсністю, з вимогами сьогодення, а прагне підігнати життя під ідею, вимагає, щоб люди не творили сім'ї, не народжували дітей, не будували державу, не багатіли, а втікали від цього осоружного світу якнайдалі, щоб він ніколи не міг їх упіймати.

І прикметно, що цьому апологетові жебрацтва, сивоголовому романтикові й ідеалісту різко відповів літератор наймолодшого покоління, якому, хвалити Бога, притаманний здоровий життєвий прагматизм, що дуже рідко зустрічається в українців: «Жебрак, якщо він не Сковорода, ніколи не буде вільною людиною і ще більше, ніж багатий від свого багатства, залежить від своєї бідності, жебрацтва, неможливості реалізувати себе як людину й громадянина і здатний (саме він, Ленін, у цьому прекрасно зорієнтувався) лише на злість, помсту за свою бідність. Жебрак не має і батьківщини: відокремлений від світу стінами позасоціальності, жебрацтва, він є найідеальнішим зразком космополіта. Тільки людина, яка має: сім'ю, майно, державу, що їх, людину та її майно, захищає, рід, нарід, землю, батьківщину, які захищають її душу від самотності, загубленості в світі, дарують щастя співучасті в існуванні, ідентичності, – і може ними дорожити».

Ще одна прес-конференція.

Український ідеалізм, який так часто сповідувала національна інтелігенція, значною мірою зумовив деякі безрадісні моменти нашої духовної структури. «Чи не звідси наша інфантильність, регресії у минуле

– гопаки, строї; відчуття загубленості, непотрібності в світі, криза ідентичності, давні й нові комплекси?»

– риторично запитує молодий літератор безнадійно забронзовілого на лаврах класика, який, захоплюючись жебрацтвом, для себе його не хотів би, зате рекомендує його українському народові, щоб він, бачите, почувався справді вільним…

Але навряд чи засумнівається класик у правильності своєї концепції.

Ми, українці, вперті люди у відстоюванні ідей. Вони нам набагато дорожчі за саме життя. На жаль.

Ще один характерний приклад. У таборі в Реґенсбурзі по війні жило п'ять тисяч українців і приблизно сот по п'ять поляків та прибалтів.