Читати книгу - "Полуничний сезон"

Павло диктував вигадану адресу й дивився, дивився, як бухгалтер її записує на чистому аркушику. Почерк чіткий, розбірливий. «Як його дізнатися, чи в блокнотику вирвані листки? І дізнатися так, щоб не насторожити?»

— Можна глянути ваш записничок?

Обличчя бухгалтера на мить застигло, потім взялося здивуванням.

— Це ж для чого?

— Позаминулого тижня я вже тут був і загубив точнісінько такого. Там адреси знайомих, друзів. Хоча… хіба ви можете зласитися на чужий блокнотик?

Дудник якийсь час підозріло дивився на молодого чоловіка, але блокнотика подав.

— Не хочу, щоб ви думали про мене погано, — пояснив.

Турчин хапцем погортав сторінки. Надибав одразу на два вирвані листочки. Певно, треба було вилучати, бо Дудник щось запідозрює. Ех, була не була! Старший лейтенант прокашлявся.

— Прошу мені вибачити за деякий обман. Я не той, за кого себе видав. Я старший інспектор карного розшуку. Ось моє посвідчення.

Дудникові руки опустилися на коліна. На губах зродилася посмішка.

— А я собі голову морочу: де це я вас бачив? А тепер згадав: у райспоживспілці.

— От і добре. Далі поведемо пашу розмову, так би мовити, офіційно. Мені треба вилучити ваш блокнот.

Обличчя бухгалтера пересмикнулося.

— Як то вилучити? За яким законом? Я буду скаржитися!

— Ваше право. В блокноті, як ми передбачаємо, є записи, які цікавлять слідство. Щоб усе було законно, давайте пройдемо в буфет, там я напишу постанову і при понятих оформимо все протоколом. І не бійтеся: нічого з того, що не стосується справи, не буде розголошено.

— Слухайте, якої справи? Що ви мені шиєте?

— Справи кримінальної. І не треба гніватися. Якщо наші здогадки не підтвердяться, я вибачусь. Так що ходімо в буфет.

Дудник важко підвівся.

Офіціантка й кухар, яких Турчин узяв у поняті, підписи свої ставили неохоче і все дивилися на бухгалтера винуватими очима. Їдучи сюди, Турчин на працівників буфету покладав велику надію, але після того, як побачив, що вони годують Дудника безкоштовно, надія зникла. Одного поля ягідки.

Іванченко та Комаха доказів про причетність до злочину мали майже однаково, проте Павло упереджено ставився до Іванченка. Чи, бува, не тому, що Комаха не запобігав перед слідством, ні на кого не набалакував, навіть на мертвого Стаська. Більше того, після його смерті колгоспний лісник якось пригас — хода стала важкою, всміхався рідко, вже, як про щось питали, не кликав на підмогу жінку. Ще того дня, коли Стасько повісився, він у розмові з дільничним побивався:

— Господи, нащо я давав йому рушницю! Якби не бродив із нею по лісу, то Манька не гризла б його, і він не наклав би на себе руки.

Обох лісників Турчин запросив до сільради. Першим прийшов Комаха. Поки він переступав порога, інспектор устиг подумати: «Здається, йому однаково, що чекає на нього. Невже так подіяла Стаськова смерть? А коли в такий спосіб хоче здобути прихильність до себе?»

— Прошу, сідайте, — показав рукою на стілець. Комаха важко сів, не подякувавши. Дивився на стіл.

Руки склав на колінах.

— Сестри Ярчевські вже поїхали?

— Поїхали. Пересварилися, бо грошей, що виручили за корову й телицю, не поділили. А все вона, Манька. То така глитайка, що не доведи господи.

— А що в селі говорять?

— Всяке…

Не роблячи паузи, Павло зненацька запитав про головне:

— Ви стверджуєте, ніби здавали лосятину, а на возі кров великої рогатої худоби. Чим це пояснити?

У поведінці Комахи нічого не змінилося, був спокійний.

— Хіба я мало худоби перевозив? Може, щось там і зосталося.

— Коли возили в останній раз?

— Десь місяць тому. В однієї баби корова мінеральних добрив нализалася, то мусила дорізувати.

— Як же так: коров'яче м'ясо возили з місяць тому, і сліди є, а лосятину більше тижня — і слідів нема?

— А де ж ті сліди візьмуться, коли м'ясо загорнули в брезент.

— Чому ж яловичини не загортали?

— Бо не ховалися. А тут боялися, щоб ніхто не побачив. Брезент зверху, ще й сіном притрусили.

— На брезенті кров зосталася?

— Не знаю. Тоді було багато, але я мив…

— Добре, подивимося. Ну, а тепер спробуйте пригадали, де ви були двадцять шостого і двадцять сьомого липня. І щоб хвилина в хвилину.

— Що там пригадувати, коли я нічого не забув. Двадцять шостого зранку був удома, а потім у лісі з лосем возився. Двадцять сьомого теж до обіду був удома, потім мотоциклом поїхав у контору колгоспу, звідти — прямо в ліс. В лісі й пробув до смерку.

— Вас хтось бачив?

— Дві жінки з Рубіжного. Обох жінок знаю. Вони мене ще й питали про грибне місце. Пізніше стрів незнайомого чоловіка в солом'яному брилі.

— Увечері вас хтось бачив дома?

— Не знаю… До нас ніхто не приходив.

— А двадцять шостого вас ізранку вдома бачили?

— Теж нічого певного не скажу. А от коли їхали із Стаськом до лісу, то стрілися з дідом Ковальчуком.

Все, що говорив Комаха, вимагало уточнення. Павло збирався впоратися з цим пізніше, як поговорить з Іванченком, але той у сільраду не з'явився. Довелося гнати мотоцикла на кордон. По дорозі завернув у Синявку.

Дід Ковальчук морщив синюватого лоба:

— Комаха завжди їздить, як не конем, то мотоциклом. Зовсім запанів чоловік. Чи їхав двадцять шостого? Не пам'ятаю, а брехати не буду.

— Ви тоді біля воріт стояли, — підказав Турчин.

— Я завсігди стою