Читати книгу - "Фосфорна квітка"

Едвардс довго вдивлявсь у картину, яку подарував йому Вундервальд тієї ночі, коли над цим домом уперше нависла страшна небезпека. Хто повів з ними трьома цю жорстоку гру, хто, як не Ашфільд і люди з магічними папірцями?

Едвардс механічно переглянув пошту, яку вперше за три дні знову витяг зі скриньки в коридорі. Пан Габерштайн скаржився, що Едвардс перестав давати йому уроки англійської, й погрожував ускладненнями з одержанням ліцензії, якщо той не отямиться. Колишній однокурсник надіслав листівку з видом на міст Голден-Гейт і повідомляв про свої заручини. Написали мати та сестра Маргрет із Західного Берліна та з Куксгафена. Прийшов і рахунок з лікарні св. Магдалени: Маргрет лежала в приватній клініці Кендлера, а день перебування там коштував двісті вісімдесят марок. Це здавалося здирством, Едвардс хотів поскаржитися й запитував сам себе, чому він лише тепер помітив, який брутальний і ворожий цей світ. Зітхнувши, він підійшов до вікна, глянув на Рейн, поверхнею якого плавали окремі крижини, подивився на мости й на протилежний берег з ланцюговим заводом Бланка. Як то Ріті спало на думку, що в нього могло виникнути бажання полетіти з нею на Іск'ю? Невже вони разом з Ашфільдом та іншими продажними суб'єктами вирішили відправити на той світ Вундервальда?

Едвардс нерішуче знову підійшов до письмового столу й поклав у шухляду кілька паперів, у тому числі рахунок від Кендлера. Туманно згадалися слова Евеліни про газ, якого ніхто без допомоги техніки не міг напустити у Вундервальдів будинок. Однак Ашфільд ще в коледжі виявив здібності до іноземних мов, до комерції, до політикування, до теревенів про мистецтво, але ні в якому разі не до техніки.

Едвардс уклав аркушик паперу в друкарську машинку й одним пальцем надрукував кілька речень, які він мав намір підписати й залишити як офіційний заповіт: «Цим заповідаю своїй дружині все, що тут чи деінде є моєю власністю, незалежно від того, чи подасть вона на мене позов про розлучення і яке буде з цього приводу рішення. Я не знаю, хто вбивця, але боюся, що він до мене ближчий, ніж це можна витерпіти. Тому хочу дременути звідси якнайдалі, хоча виходу не бачу».

Він зняв зі стіни три-чотири картини, усе це був Вундервальд, а наостанок — ще й «Фосфорну квітку». На ній можна було розпізнати обличчя Маргрет, примарні чари її холодної краси, жанрову картину, привабливішу від якої годі було шукати. Він поклав її біля своєї валізи, спакував кілька сорочок, яких не треба прасувати, тенісні шорти, пару штанів, куртки, які сам міг би прати. Не забув і інших дрібничок, без яких у довгій дорозі важко обійтися: приладдя для гоління, взуття, білизну й кілька книжок, які порекомендував художник. Наостанок порвав ледве початий рукопис про східноєвропейських іммігрантів в Америці. Він був емігрантом, мандрівником поміж світами, а це сковувало його мову й убивало бажання, єдиною опорою були тут Маргрет і Вундервальд. Не вельми впадаючи в розпач, Едвардс іще раз пройшов білим килимом від письмового столу до ліжка, витяг піжаму й запхав і її у валізу.

Телефон банку, де він зберігав гроші, був зайнятий, а конче хотілось оплатити рахунок за перебування Маргрет у лікарні й сказати кілька слів тому Кендлерові. «Не заносьтеся надто», чи щось таке. «Я залишаю вас і розраховуюся готівкою. Бо знаю, що за все треба платити готівкою».

Зате Ріта відповіла зразу. Вона дуже зраділа, що Едвардс подзвонив, назвала адресу й телефон бюро подорожей, де на них уже чекали два квитки на літак до острова Іск'я.

— Завтра вранці о шостій? — перепитав Едвардс. — Але в разі доконечної потреби мусиш дати мені на цю ніч притулок.

Черевики чвакали в снігу, який уже почав танути. Крізь туман квапилося пробитися весняне сонце. Ще день, два й зима остаточно відступить.

Приїхавши до Ашфільда, Едвардс побачив, що всі каліфорнійські рослини вже посаджено.

— Сьогодні або завтра це було б простіше зробити, — сказав садівник. Інших пояснень Едвардс не дочекався, та коли запитав про Ашфільда, садівник кисло посміхнувся: — Такого стресового стану ніхто довго не витримає, він хвилюється через будь-яку дрібницю.

Мулатка Люці ще здалеку гукнула:

— Лікарня святої Магдалени, серце й кровообіг, я ж казала.

Й усе-таки Едвардс дуже здивувався, бо під час останньої зустрічі Ашфільд хвалився здоров'ям. Те, що йому кололо у шлунку, він сам пояснював надмірою випитого віскі.

«Кінець каліфорнійським неподобствам», — такий був його найновіший девіз. — Ми докорінно змінимо свій спосіб життя: First translation, second information, third accumulation![23]

— Добрий день! — привітавсь Едвардс, потрапивши на другому поверсі лікарні св. Магдалени під тріскуче неонове світло. На стільці, де він уже раз чекав, сиділа маленька блондинка, Вундервальдова Мона Ліза. Рожевощока сестра Брігітта в темній шапочці несміливим голосом про щось із нею схвильовано шепотілася. За письмовим столом кабінету головного лікаря Едвардс побачив Кендлера. Зовсім несподівано біля дверей, ніби з-під землі, раптом виріс комісар Гінцпетер і приязно підійшов ближче.

— Такі речі я називаю передаванням думок на відстані, — сказав він усміхаючись. — Я, так чи так, вам подзвонив би, доктор був настільки люб'язний, що допоміг мені. Хотілося б перекинутися словечком і з вами, а по можливості — й з вашою дружиною.

— Саме тому я й прийшов, — відповів Едвардс, засунув у кишеню піджака руку й витяг рахунок за перебування Маргрет у клініці. Хотілося негайно піти звідси, навіть не запитавши про стан Ашфільда. Дивно було, що Гінцпетер отаборився саме тут, він, очевидно, користувався цією клінікою як криміналістичною лабораторією. Інспектор допитував Маргрет, коли та ще не могла вставати, ледве прийшовши до пам'яті.

— Той зловісний рахунок ще не погашено, — сказав він до Кендлера, не звертаючи уваги на комісара. — Де я можу