Читати книгу - "Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов"

— Що це таке? — питали діти одне в одного. Гум-гам підняв руку.

— Це не простий місяцит, це місяцит для ігор, — пояснив він. — В ньому місячний порошок і зоряне світло. Той, хто візьме місяцит у руки і відкусить шматочок, — найщасливіша людина. Місяцит можна впустити з вікна й знову знайти, можна з’їсти й дістати з кишені новий… Але можна і назавжди загубити…

Діти розгублено мовчали, розглядаючи загадковий місяцит. Ніхто не наважився розгорнути синю обгортку.

— Не бійтеся, місяцит вам сподобається, — усміхнувся Гум-гам. — Ви запитаєте: а що ми попросимо за місяцит? Нічого! Тільки нові ігри, в які будемо гратися разом. Між іншим, — провадив далі Гум-гам, — місяцит вигадав мій друг Максим. Я назвав його Великим Фантазером.

— Де Великий Фантазер? — покликав Кри-кри. — Покажися!

Максим підвівся. Сотні очей зорили на нього.

— Я дарую тобі камінь подорожувань, — мовив Кри-кри. — Він у тебе в кишені.

Великий Фантазер засунув руку до кишені й дістав кристал, що сяяв, наче маленьке сонце, такий самий, як той, що його підкидав у повітря Гум-гам, вертаючись додому. Діти, що сиділи поряд, зажмурилися.

— Ти знаєш, як з ним поводитися? — спитав Гум-гам.

— Так, — кивнув засліплений Максим і сховав камінь.

— Максим навчив нас гратися із змієм, а також у співучі двері, — сповістив Гум-гам.

— їв каруселі, і в літаючі теплоходи, — підказав Кри-кри.

— Теплоходи я вигадав! — пискнув Зайчик із юрби.

І тут усі засміялися, загомоніли, закричали:

— Ура! Будемо гратися! Хай живе місяцит!

Гум-гам оглянув присутніх і хитро посміхнувся:

— Я бачу, дехто вже скуштував місяциту і чекає, що буде далі. Скажіть тепер: “Р-раз!”

Глядачі злякано підхопилися, не розуміючи, куди зникли їхні товариші. Щойно сиділи поряд, балакали, жували місяцит, і вже їх нема — тільки прим’ятий слід на траві.

— Вони в ліжку, — пояснив спокійно Гум-гам. — А завтра нова гра.

“Р-раз!”.. Р-раз!.. Р-раз..”

Наче вітром зносить хлопчиків і дівчаток з галявини. Найсміливіші вже сплять удома. Найнерішучіші вагаються, переступають з ноги на ногу, а рука сама підносить до рота місяцит, і губи сонно шепочуть:

— Р-раз!..

Тиша. Гаснуть сині ялини. Потьмяніла трава.

І раптом спалахнули, вибухнули під ялинами різнобарвні кулі, ніби хтось величезний, багатоокий зирнув з лісу, — це космічні ігруни поверталися додому.

А вслід за спалахами — крик:

— Гум-гаме! Гум… га-аме!

Галявиною біг хлопчик.

— Гум… Га-аме!

— Це ти, Максиме?

Знайома постать у зоряному скафандрі виникла з темряви: Гум-гам спустився згори на парасолі. Максим підбіг до друга.

— Скажи, — задихаючись, питає хлопчик, — скажи, куди я потраплю, якщо підкину цей камінь? У космосі мільйон мільйонів зірок, а планет ще більше.

— Ти потрапиш на мою планету, — пообіцяв Гум-гам, — до мене додому.

— А як називається твоя планета? Твоя країна…

— Чи не все одно, як вона називається? Приходь, коли хочеш.

— Ні, ти скажи.

— Краще не питай, Максиме, — сказав блакитнолиций. — Ти порушуєш заборону…

— Ти чогось боїшся, — догадався Максим.

— Автук, — загадково промовив Гум-гам.

— Ав-тук, — повторив хлопчик незрозуміле для нього слово, що так дивно звучало.

— Автук керує усім на світі, — вів далі Гум-гам. — Якщо Автука про що-небудь спитаєш, гра припиняється…

Максим згадав, як повідпадали в нього прозорі крила, коли він розповів про Гум-гама, як обсипалися з дітей пелюстки, трава, листя…

Максим хотів дізнатися, що це таке — Автук, але не зважився.

— Я прийду до тебе в гості, — сказав Максим другові. — І не чіплятимуся з дурними запитаннями.

— Ти все побачиш сам, — відповів Гум-гам. — Моя планета називається Блакитна планета… Моя країна, — Гум-гам зітхнув, — моя країна зветься КРАЇНА БЕЗ ЧОМУ. — І він стомлено сказав: — На добраніч! Не скучай, Максиме!..

Синій місяць пірнув за хмари і виринув звичайний, лимонно-жовтий.

Йшов безлюдною вулицею самотній хлопчик, тримаючи в руці виблискуючий камінь.

Міцно спали діти. Скільки їх не будили мами та бабусі, вони не хотіли прокидатися — відбрикувалися, щось мугикали, ховали голови під подушки. А коли врешті прокинулися, то щонайперше згадали про місяцит. Круглі плитки із словами на обгортці “Я ВСЕ ВМІЮ” були у кишені? Місяцит не зник, дарма що його вчора на галявині вже з’їли!

У багатьох квартирах сніданок почався з місяциту.

Петько Зайчиков, як правило спокійний і слухняний, заявив бабусі, що не їстиме вівсяної каші.

— Ну, Петю, ось ти тільки покуштуй! — умовляла його бабуся. — Од вівсянки ростимеш, станеш дужий. Ілля Муромець їв кашу. Та й спортсмени їдять. І навіть коні.

— Я не кінь, — пискнув Зайчик.

— Звісно, не кінь, — погодилася бабуся. — Я тобі на молоці зварила. Поки ти вередував, усе захололо. Зараз добавлю гаряченької.

Бабуся взяла з плити каструлю, зачерпнула ложкою і ойкнула: у Петька в тарілці було порожньо.

— Ти вже з’їв? — підозріливо спитала бабуся.

Зайчик квапливо закивав головою, навіть облизнувся. Проте бабусю не піддуриш. Вона насварилася пальцем, наповнила тарілку.

— Безсовісний. І коли тільки встиг висипати назад?

Зайчик слухняно взяв ложку, ковтнув шматок місяциту й промовив:

— Р-раз!

Його тарілка знову була чиста.

Бабуся обернулася й, побачивши порожню тарілку, підвищила голос:

— Та ти що, в піжмурки зі мною граєшся, чи що? Не вийдеш із-за столу, аж