Читати книгу - "Машерують наші добровольці…, Микола Лазарович"

Крути // Слово Просвіти. – 1998. – № 1. – С. 5. ">[257]. Високої думки про Січових Стрільців дотримувалися i провiднi дiячi УНР, зокрема, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра[258]. Безперечно, що подiбнi оцiнки були свiдченням заслуг як самих Сiчових Стрiльцiв, так i всього українського стрiлецького руху, бо їх праця логiчно продовжувала тi змагання, якi започаткували ще передвоєннi стрiльцi, а розвинув і надав їм нового iмпульсу — леґiон УСС. Про це ж свiдчать назва Куреня[259] Сiчових Стрiльцiв, особовий склад його органiзаторiв i старшин, взаємозв’язки та взаємодопомога СС i УСС[260], а також спiльнiсть їх мети.

Ще одним пiдтвердженням активiзацiї УСС у 1917—1918 рр. була дiяльнiсть окремих їх членiв, вiдiрваних на той час вiд леґiону. Перш за все це був наплив листiв вiд колишнiх стрiльцiв, якi в силу рiзних причин були переведенi до австрiйського вiйська, з проханням повернути їх назад до леґiону[261]. Вiдчуваючи, що незабаром почнуться вирiшальнi для України подiї, вони хотiли взяти в них активну участь.

Крiм цього, варто вiдзначити й тих УСС, якi, опинившись поза своєю формацiєю, дiяли на власний розсуд, виходячи з основних принципiв стрiлецької iдеологiї. Зокрема, Василь Семець, перебуваючи в Києвi, розвинув надзвичайно активну органiзацiйну дiяльнiсть у самому мiстi та селах Київської i Подiльської губернiй. Був спiвробiтником часопису «Народна Воля» та одним iз органiзаторiв Студентського Куреня, який згодом боровся пiд Крутами. Брав активну участь у твореннi Куреня Сiчових Стрiльцiв, у складі якого й загинув геройською смертю в бою з бiльшовиками на вулицях Києва[262].

Подiбною була доля й старшого десятника Трифона Янiва, який з вибухом революцiї втiк iз табору полонених над Волгою i прибув до Одеси, де став провiдником та iнструктором вiйськової молодiжної органiзацiї «Сiч». Одночасно вiн входив до числа старшин І–го Гайдамацького Куреня i як командант сотнi брав активну участь у боях проти бiльшовикiв в Одесi, де й загинув[263].

Не розгубився у складних умовах i четар Агатон Добрянський, котрий пiсля втечi з полону зайнявся нацiонально–революцiйною пропагандою серед воякiв–українцiв в Петербурзi, брав активну участь в українiзацiї полкiв з України[264]. Вiн був головним органiзатором величавої манiфестацiї українського вояцтва в столицi Росiї, що вiдбулася 12 березня 1917 р. з нагоди Шевченкiвської рiчницi i в якiй взяло участь понад 30 тисяч манiфестантiв, головним чином воякiв–українцiв[265]. Подiбнi факти були непоодинокими, i всi вони стали яскравим виявом iдейно–моральних та громадсько–полiтичних принципiв стрiлецтва, яке намагалося використати будь–якi умови для працi на користь свого народу.

Отже, аналiз дiяльностi леґiону УСС в 1917—1918 рр. наочно показує, що значною мірою вона була зумовлена тими революційними подіями, котрі відбувалися в Наддніпрянській Україні. У цей перiод стрiлецтво остаточно визначило для себе головні напрями подальшої боротьби, мета якої полягала у вiдокремленнi захiдноукраїнських земель вiд австрiйської iмперiї та об’єднання їх iз Українською державою (звичайно ж, що мова в даному випадку йде про тактику подальшої боротьби, а не її стратегію, бо остання була з’ясована практично зі створенням леґіону УСС). Таке розуміння свого призначення, незважаючи на деякі тактичні неузгодженості, було домінуючим серед стрільців, які, з одного боку, робили всілякі заходи для зміцнення української державності на землях Наддніпрянщини, а з другого — пам’ятали про свої обов’язки в Галичині. Саме активна державницька позиція УСС у Східній Україні стала причиною переводу їх звідти на Буковину, де вони почали підготовку до вирішальних змагань на західноукраїнських теренах.

«НАША ЧЕСТЬ ВИМАГАЄ…»

Залишивши на вимогу австрiйського командування Надднiпрянську Україну i перебравшись у першiй половинi жовтня 1918 р.[266] на Буковину, Українські Січові Стрільці опинилися перед новими для себе реалiями, що склалися на теренах Австро–Угорської iмперiї. Ставало очевидним, що остання наближається до свого розпаду i її народи мають самi подбати про себе. На порядку денному галицько–українського суспiльства постало питання про необхiднiсть звiльнення захiдноукраїнських земель вiд австро–польської залежностi i приєднання їх до Української Держави. Для стрiльцiв воно не було чимось новим, бо випливало з їхньої iдеології, i неодноразово ними обговорювалося