Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

Але так близько місяць, я задивилася, потім погляд униз, аж дивлюсь — алейкою пливе жіночка…

— Пливе?!

— Ну, так — наче в повітрі. А вбрана вона у сукню в горошок…

Чого ти регочеш?

— Та привиди зазвичай у білому ходять, уніформа в них така. Це ж класика!

— Не знаю. Що бачила, те й розказую. От вона долинула до ґанку, сходами вгору — голова опущена, на голові волосся розкуйовджене. Я аж ущипнула себе, витріщилася на неї — а видно добре, вікно ж у нас якраз туди виходить. А вона неначе почула мене, голову підвела, а очі червоні. Я від вікна відскочила, завіску запнула і під ковдру. Серце ще годину по тому калатало, а там тільки задрімала — знову якийсь жах верзеться. Ото й усе спання.

— Гадаю, ми вже мутанти, і стільки кисню нам шкідливо.

Та Ліка жарту не сприйняла. Аліна розуміє, що Ліка розповідає те, що вважає правдою, але…

— Мені не наснилося, — Ліка вже досить знає Аліну, щоб розуміти, про що та думає. — Алінко, я клянусь тобі: я бачила те на власні очі, і я не спала. Нам треба їхати звідси, доки не пізно.

— То завтра й поїдемо. Заспокойся. Може, спитаємо в Наталки, що все це означає?

— Чи ж вона скаже? — Ліка гірко всміхнулася. — Ні, гадаю, що нам вже запізно їхати. Нам сюди приїжджати не треба було.

— Та припини, нічого такого тут нема, — Аліна трохи аж сердиться. — А навіть якщо є, то воно ж тільки вночі? І до будинку не заходить. То хто ж нам завадить поїхати вдень?

— Маєш рацію, — повеселішала Ліка. — Плюнемо на все, поїдемо до моря. Хіба я тобі не казала? Я запрошую всіх до себе, у мене в Ялті є будинок, відпочинемо. Поїдеш?

— Хіба ненадовго. Працювати треба.

Ліка спохмурніла. Ота Алінина «робота» дошкуляла їй, вона намагалася не думати про це, але щоразу пригадувалось, як спалахнула Аліна від її необережних слів тоді, в поїзді. Ліка мізкувала і так, і сяк, як же допомогти подрузі, — і виходило, що ніяк, хіба вмовити батька дати їй грошей. Утім, він дасть, та Аліна не візьме. Горда, образиться, і далі буде ходити на ту свою «роботу», щоразу помираючи якоюсь своєю частиною, але тепер Ліка точно знатиме, як воно їй ведеться, і душа її млітиме за нею.

— Ліко…

Орест вже кілька хвилин стоїть поруч, та Ліка не завважила його, аж доки він не покликав її. Вона аж просяяла йому назустріч, і навіть те страшне, що так налякало її вночі, відступило.

— Ліко, я прошу тебе, будь обережна, — Орест легенько торкнувся до її долоні. — Щось тут негаразд діється. Завтра зберемося й поїдемо звідси.

— А як же твоя робота?

— Ця експедиція не має для неї великого значення, дисертація майже готова. Я… мені треба тобі багато сказати…

— Сьогодні по обіді скажеш, бо на нас уже он дивляться.

— Думаєш, вони нас засуджують?

— Не сміши мене, Оресте. Ти Марека й Аліну засуджуєш?

— Я?! Ну, що ти! — Орест здивовано звів брови. — Я радий за них!

— Отож, — сміється Ліка.

— То як, дівчатка, готові рушати? — Мар’ян завдає собі на плечі рюкзак з водою й бутербродами. — Наталко, ти як?

— Добре. Ходімо вже, доки сонце не припекло.

Вони йдуть тією ж дорогою, що й учора, та щось змінилося. В самому повітрі щось змінилося, невловимо та невідворотно. Так, наче бринить десь струна, тривожно і на одній ноті, і вже схили гори, порослі травою й ромашками, не такі безперечно гарні, і ліс обабіч дороги похмурий і принишклий, і неначе погляди, хижі й жадібні, люто пропікають їх.

Село виринуло перед ними, як і вчора, несподівано — глянули в долину під ногами — ось воно, село. Тільки йти туди не хочеться.

— Підемо одразу до тієї Докії, — Ліка надпиває води й полегшено зітхає. — Нема чого тинятися тими пустками. А вже в тітки розпитаємо, куди всі поділися і що за чортівня тут коїться.

— Це якщо вона нам скаже, — Аліна похмуро позирає на залиту сонцем долину. — Навіть котів тут немає, то хіба це добре місце?

— А до чого тут коти? — Мар’ян готовий верзти будь-що, аби тільки Аліна говорила до нього, а не мовчала похмуро, думаючи про щось, вочевидь, неприємне. — Як їхня відсутність впливає на місце?

— Не знаю… — Аліна все ще похмура. — Але я помітила: коти не люблять непевних місць, не живуть там, тікають.

— Непевних?

— Таких, що про них подейкують, що там нечиста сила абощо, — Аліна сама не вірить, що каже таке. — Все це, звісно, забобони, та все одно якесь раціональне зерно в цьому є. А тут із часу нашого приїзду я жодного кота не бачила.

— Не може того бути, щоб котів не було, то такі, що є скрізь. Просто ми уваги не звертали.

— Я звертала, — Аліна вперто хилить своє. — Немає.

— Як зустріну, вловлю тобі, — сміється Мар’ян.

— Якщо знайдеш і зможеш упіймати — зроби це, Мареку, — Аліна перша ступає в долину. — Та гадаю, що тут ти його не знайдеш.

Далі йдуть мовчки. Наталка напружено думає, шукаючи відповідь, і раптом починає розуміти. Якщо відкинути одного, то їх семеро. А якщо додати одного — дев’ятеро.