Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

- Скажіть нам, ко­ли лас­ка ва­ша, чи прав­да то­му, що під зем­лею є ри­ба-кит, кот­ра ча­сом тря­се зем­лею? - спи­тав се­ля­нин.

- Не вірте! то­му неп­рав­да, - од­ка­зав Яким. - Зем­ля кру­титься кру­гом сон­ця і вер­титься на своїй осі.

- Осі? чи вже ж то? Хіба ж зем­ля кру­титься, як ко­ле­со? Всі засміялись, згля­ду­ючись.

- Авжеж так! - го­во­рив далі Яким. - Дви­же­ние бы­ва­ет цент­рост­ре­ми­тельное, тоб­то…

Яким пос­те­ре­гав, що йо­го й справді не ро­зуміють слу­хачі, хотів го­во­ри­ти поп­рос­ту, але якось не пот­рап­ляв. Піт вис­ту­пив у йо­го на лиці. Йо­го роз­мо­ва, ма­буть, не ду­же вдо­во­ля­ла слу­хачів, бо один дядько пок­ру­тив, пок­ру­тив го­ло­вою і ска­зав:

- Це все… бог з ним… А скажіть нам, па­ни­чу, ко­ли-то доб­ре бу­де лю­дям? Бо вже ли­хо­го на­терпілись ми до­волі. Ви лю­ди­на письмен­на, мо­же, де ви­чи­та­ли в книж­ках!

- А яко­го ж доб­ра ви жде­те? - спи­тав Яким, не ро­зуміючи, що йо­му од­повіда­ти на теє.

- А яко­го ж доб­ра нам жда­ти? Чи не бу­де по­лег­кості на по­даті, на хліб?

- Про це я не відаю, навіть у книж­ках нічо­го про те не на­чи­ту­вав.

Яким уто­мив­ся, сил­ку­ючись роз­мов­ля­ти з на­ро­дом. Роз­мов­ля­ти з на­ро­дом він не вмів, хоч і жив між прос­ти­ми людьми.

Вже звер­ну­ло з півдня, як гості по­ча­ли про­ща­тись. Ста­рий Лемішка по­ве­селішав тим, що га­ки йо­го вче­ний син по­ка­зав гос­тям хоч тро­хи сво­го ро­зу­му. Ма­ти бу­ла ра­да і все щось го­во­ри­ла та го­во­ри­ла. Дядько Охрім з дя­ди­ною теж бу­ли раді, що небіж спо­до­бив їх роз­мо­ви і не гор­дує ни­ми. Всі вий­шли надвір, всі обніма­лись, цілу­ва­лись, обніма­ли й міцно цілу­ва­ли Яки­ма, потім посіда­ли на во­зи і під га­ря­чим промінням півден­но­го сон­ця ру­ши­ли в до­ро­гу. За ворітьми знов спи­ни­лись. Ста­ра Леміщи­ха з пляш­кою в ру­ках час­ту­ва­ла гос­тей на до­ро­гу, по­да­ючи чар­ку на во­зи. Ще раз пе­рецілу­ва­лись і, розп­ро­щав­шись в ос­танній раз, ру­ши­ли на яр­ма­рок. Старі вер­ну­лись до ха­ти, а Яким пішов в са­док, ліг в затінку в хо­лод­ку під гілляс­тою яб­лу­нею і мірку­вав про ви­пад­ки то­го дня.

«А що бу­де, як Зо­ся ча­сом по­чує, що я п'янствую з му­жи­ка­ми та міща­на­ми, ве­ду з ни­ми ком­панію? Чи знає во­на, чий я син, хто мої батьки? А як дізнається, чи бу­де ме­не лю­би­ти? Чи схо­че вий­ти за ме­не заміж…»

Такі дум­ки про­май­ну­ли в йо­го в го­лові, тоді як йо­го очі ди­ви­лись на той гай, де Зо­ся лю­би­ла гу­ля­ти ран­ком та ве­чо­ром. Вер­хо­ве гілля то­го гаю ви­ти­ка­ло­ся з-за зе­ле­ної го­ри. Над гіллям ми­готіло блис­ку­че ма­ре­во сон­ця, сла­лась то­не­сенька намітка си­зо­го ту­ма­ну. Той гай зда­вав­ся йо­му за­ча­ро­ва­ним, тяг­нув до се­бе всю йо­го ду­шу, при­на­жу­вав йо­го очі, йо­го ду­ми. Чи не під тим ду­бом во­на те­пер гу­ляє, що он­деч­ки розіслав гілля, як ті ру­ки? чи не та ли­па з зе­ле­ним лис­том ди­виться на її кра­су?

Вже сон­це наб­ли­жа­ло­ся до за­хо­ду, як Лемішковський встав і по­волікся до то­го гаю.

Місце, де лю­би­ла гу­ля­ти Зо­ся, бу­ло най­кра­ще на всю око­ли­цю міста. В свя­то або в неділю ту­ди йшли на гу­лян­ку не одні пан­ноч­ки Пшеп­шинські, але й другі го­ро­дя­ни, пан­ки, міщан­ки і навіть міські най­мич­ки. Не­ши­ро­кою зе­ле­ною до­ли­ною, між дво­ма кру­ти­ми зе­ле­ни­ми бо­ка­ми гір кру­тив­ся ма­ленький по­то­чок во­ди, пе­ре­ли­ва­ючи во­ду з од­но­го ста­воч­ка до дру­го­го. По­де­ку­ди попід го­ра­ми рос­ли густі гаї, роз­ки­дані ніби бу­ке­та­ми. По до­лині рос­ла осо­ка по­над во­дою, цвіли ку­па­ми лісові квітки. З боків го­ри місця­ми вис­ту­па­ло сіре каміння. В од­но­му узірі яру бли­щав ста­во­чок, обс­му­го­ва­ний ви­со­ки­ми вер­ба­ми, чорнів млин, а дру­гий узір вга­няв­ся в зе­ле­ну дібро­ву. Узенька сте­жеч­ка кру­ти­ла­ся га­дюч­кою по зе­леній траві і до­во­ди­ла до кри­ниці з по­го­жою во­дою.

Вернувшись до­до­му, Зо­ся до сло­веч­ка роз­ка­за­ла сест­рам про зустріч з Лемішковським і навіть про те, шо Лемішковський по­ви­нен сьогодні стріну­тись в до­лині. Зо­ся бу­ла пев­на в тім, що Лемішковський лю­бить її. Їй за­ба­жа­лось до­пек­ти стар­шим сест­рам за важ­ку опіку над нею, що вже їй ос­то­гид­ла.

- Мої сест­риці ко­хані! - про­мо­ви­ла най­стар­ша сест­ра Лю­ци­на. - Да­вай­те по­жар­туємо тро­хи з тим чу­до­вим му­жич­ком!

- Добре, моя до­ро­га! - од­ка­за­ла се­ре­ду­ща, Ру­зя. - Він та­кий гар­ненький хлоп­чик, хоч і му­жи­чок!

Кожній хотілось при­ча­ру­ва­ти сер­це мо­ло­до­го і гар­но­го му­жич­ка.

- Знаєте що? - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - Уберімось так, щоб підійти під йо­го міщанський смак. По­надівай­мо сукні, які в нас є най­ясніші! щоб так і різа­ли в вічі. Це йо­му, надісь, бу­де до впо­до­би.

Панни ки­ну­лись до гар­де­ро­ба. Та дум­ка ста­ла їм при­во­дом і до за­ба­ви, і до ко­кетст­ва, без кот­ро­го полька ані тхне і не дих­не!

Люцина знай­шла не ду­же мод­ну сук­ню, яс­но­чер­во­ну, без жад­них квіток. Чер­во­ний кольор ду­же прис­та­вав їй до ли­ця! Во­на зна­ла теє. По­верх чер­во­ної сукні во­на підпе­ре­за­лась ще чер­во­ною ши­ро­кою стрічкою, на го­ло­ву наділа якісь квітки, з бар­ха­ток ог­не­во­го цвіту, схожі на чер­во­ний мак. Її чорні бро­ви, карі очі, пов­не рум'яне ли­це з пов­ною шиєю се­ред чер­во­но­го цвіту пок­ра­ща­ли вдвоє. Во­на взя­ла в ру­ку пу­чок най­чер­воніших ор­гиній.

Рузя уб­ра­лась так са­мо в са­ме зе­ле­не. Тем­но­зе­ле­на сук­ня ду­же прис­та­ла до її не ду­же тем­них кіс. Свої роз­пу­щені ку­чері во­на пе­ре­ви­ла зе­ле­ною ок­са­ми­то­вою стрічкою, її пов­не біле ли­це з ду­же ніжним рум'янцем, з чер­во­ни­ми гу­ба­ми зда­ва­ло­ся пиш­ною квіткою се­ред зе­ле­но­го лис­тя.

Зося уб­ра­лась в но­ву яс­ноб­ла­кит­ну сук­ню, - бла­кит­ну, як не­бо. Без жад­них квіток або стрічок на го­лові і на шиї, во­на зли­ва­ла­ся з синім не­бом, тоді як йшла по горі. Тільки її ру­ся­ва го­лов­ка з ку­че­ря­ми та з біли­ми, як сніг, одс­ло­не­ни­ми пле­чи­ма, зда­ва­лось, літа­ла по небі, як той двук­ри­лий хе­ру­вим­чик.

Саме вби­ран­ня ко­ло дзер­ка­ла бу­ло для сес­тер та­кою втіхою, та­ким про­во­дом без­робітно­го свят­ко­во­го ча­су, що пан­ни без­пе­рес­тан­ку ре­го­та­лись з своєї ви­гад­ки, з своїх те­ат­ральних су­конь.

- А знаєте, мої сест­риці, яка мені оце дум­ка прий­шла? - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, див­ля­чись на од­ну кар­ти­ну на стіні, де бу­ли на­мальовані три бо­гос­ловські доб­ро­чин­ки: віра, на­деж­да й лю­бов у пос­таті трьох пан­но­чок, що сиділи під пальмо­вим де­ре­вом. Од­на пан­на бу­ла на­мальова­на з хрес­том, дру­га з ча­шею, а тре­тя з ма­лою ди­тин­кою. - Чи пам'ятаєте ви, сест­риці, ту ви­со­ку гру­шу, що схи­ли­лась над са­мою кри­ни­цею? Ми посідаємо під гру­шею до­ко­неч­не так, як оці пан­ни, і бу­де­мо до­жи­да­ти Лемішковсько­го.

- А справді посідай­мо! Посідай­мо! - гук­ну­ли в один го­лос сест­ри, припліску­ючи в до­лоні.

- Тільки що ж оце ми по­за­би­раємо в ру­ки, щоб дос­то­ту