Читати книгу - "Бурлачка, Нечуй-Левицький"

- А до мене оце недавно був причепився наш постригач. Коли не йду проз його, він все дивиться - не надивиться на мене, та все зачіпає, та бровами моргає. Їй-богу, так мені аж ніяково перед дівчатами... Хвалить мої брови, що в цілому заводі кращих нема. А тебе, Василино, сватали? Чи ти виходила заміж, чи сама покрилась?

Василина була неохоча розказувати за себе, а в Марії розв’язався язик. Вона полюбила Василину одразу і неначе вгадувала, що Василинина доля дуже схожа на її долю. Чудова краса Василинина одразу навела на неї ту гадку.

- А ти, Маріє, давно вже зосталась удовою? - сказала Василина.

- Ой серденько моє дороге! Вже четвертий рік, як я овдовіла. Чоловік умер, а після його смерті й дитина померла, царство їм небесне,- сказала Марія, зітхнувши, й перехрестилась до образів.- Набралась я на своєму віку всякого лиха.

- Чи ти, Маріє, давно вже в фабриці? - спитала Василина.

- Чи то ж в одній фабриці я була! Була я у Вільшаній, а тепер застрягла у Стеблеві, та вже, мабуть, буду тут, доки мого живота. Остобісіло вже мені те бурлацтво,- сказала Марія й задумалась.

- Ще як була я дівкою, послала мене мати на фабрику у Вільшану. Після смерті батька зістались ми сиротами, а мати й каже мені: «Йди, дочко, на фабрику у Вільшану, може, принесеш додому якого карбованця». Вільшана од нашої Тарасівки недалеко, зараз за Керелівкою.

У Василини похололо в душі. Комарівка була недалеко од Тарасівки.

- Ото пішла я у Вільшану та й стала в сахарні на роботу. Мати виряджала мене та й наказувала: «Стережися ж, дочко, фабрицьких панків та бурлак. На тих заводах вештається всякий народ, а в тебе чорні брови». Я стереглася, та й не встереглась... А я була дівкою дуже гарна. Кращої за мене не було на все село. Було, як уберуся в квітки та в стрічки, то всі парубки на мене очі витріщають. Оце, було, йду вулицею та й чую, як люди говорять: «Ну та й гарна ж, нівроку, удовина дочка!..» А ти, Василино, була дівкою, мабуть, дуже гарна? Еге!

- Пішла моя краса марно, наче лист за водою,- сказала Василина.

- Ой серденько моє! Туди пішла й моя краса, хоч мої брови ще не злиняли.

Марія заглянула у дзеркало й пригладила чорні , тонкі брови пальцем. З дзеркальця виглянули блискучі очі, довге, тонке, сухорляве лице, тонкий, трохи вигнутий ніс, повні губи й кругленьке підборіддя з чорною бородавочкою посередині. Марія подушила щоки рукою: щоки трохи почервоніли.

- Як прийшла я в сахарню, світочку мій! Кругом мене обступили хлопці: зачіпають та бровами моргають. Той купує горілку, той медяників, той стрічки, той квітки. Чіпляються до мене, наче павутиння, хоч одбивайся палицею, та все такі погані парубки, що й плюнути гидко. А я їм кажу: не любіть, не ходіть, не носіть грошей - не люблю вас, бо ви нехороші.

А тут прийшов на фабрику один парубок. Глянула я на його, і мене неначе хто у вогонь вкинув. Високий, рівний станом, парубок саме в силі. Лице рум’яне, очі чорні, сміливі, соколині, волос чорний, вус чорний, аж вилискується. Вбив він мене своїми очима, наче орел горлицю. Чи ти, Василино, кохалась на своєму віку щиро, гаряче?

- Кохалась гаряче, кохалась щиро,- сказала Василина, здавивши пальці рук на грудях.- Я вся неначе згоріла од кохання, як лляні пачоси на полум’ї, й там згоріло моє щастя...

У Василини очі заблищали, високі брови піднялися ще вище, бліде лице спахнуло.

- Отак і я,- сказала Марія,- як упала я йому на груди, мені здалось, що всі зорі з неба посипались на мене й запалили всю мою душу. Я ледве одійшла й опам’яталась... Які очі дивились на мене! Які брови я цілувала! Ой серце Василино! Як згадаю, то й тепер серце в’яне од тих очей: чорні й блискучі, горді й гострі, наче ножі, й милі та ласкаві, наче в дитини. З тих очей на мене посипались іскри, посипались ніби якісь пахучі квітки, вдарили гострі ножі, повиті рожами, й пройняли наскрізь моє серце. Була я щаслива, але терном поросла моя дорога до того щастя...

Питаю в його, як тебе звуть? Він каже: «Петро». Питаю в його, як тебе прозивають? Звідкіля ти? А він каже: «Не питай, чорнобрива, бо швидко стара станеш... Я бурлака, та й годі».

Я вже його й не питала. Я тільки тліла на якомусь пекельному вогні й боялась його питати. Причарували мене ті дивні очі.

Ходить він до мене та й ходить, носить мені гостинці, справляє квітки та стрічки, а я йому кажу: «Нащо ти мені купуєш квітки? Я тебе кохаю і кохатиму, хоч би мала сухий хліб їсти, ходити босоніж по терні та по колючках». Я так йняла йому віри, що була ладна душу мою оддати йому.

Ходить він до мене рік, та нічого не каже. Розпитую його, він не промовляє до мене. Чи вже ж, думаю, в тебе, Петре, нема правди для мене? Коли мене любиш щиро, то чом не береш мене за руку та не ведеш до свого батька? А тут настає мій час. Бурлаки почали жартувати та кепкувати з мене. Я раз таки не видержала та й кажу йому: «Я покинула дома стару матір. Як же я покину її на весь вік? Хіба піду з тобою до твого батька?» А він мені одказує: «Я не поведу тебе до свого батька, бо в мене дома є жінка».

Сказав він ці слова,- неначе застрелив мене, як голубку. Ввесь світ закрутився передо мною. Мене так запекло коло серця, що я думала, вже не буду жива. І сліз не знайшлося плакать.

Марія глянула на Василину й злякалась. У Василини лилися сльози із очей й сипались горохом по щоках на скатерть. Вона сиділа бліда, як смерть. Круглі очі стали страшні. Вона неначе була ладна кинутись й згубити кого-небудь з світу.

- Чого це ти, серце Василино, так плачеш? Не плач, а то й мене жаль бере,- сказала Марія та й сама заплакала, у неї голос затрусивсь, як струна.

Василина мовчки втерла сльози рукавом.