Читати книгу - "Чотири сезони"

Через кілька місяців він, напевно, вирішив, що цікаво буде глянути, яку порцію стіни вдалося б вийняти. Але не можна ж отак просто взяти й почати довбати стіну, а тоді, коли до тебе завітає щотижнева інспекція (або позаплановий шмон, під час якого завжди знаходять цікавенькі нички у вигляді бухла, наркоти, порнокартинок і зброї), сказати наглядачеві: «Оце? Та то я просто дірку в стіні камері видлубую. Нема про що хвилюватися, друже мій».

Ні, так Енді сказати не міг. Тому прийшов до мене й спитав, чи не дістану я йому плакат із Ритою Гейворт. Не маленький, а великий.

І, звісно, у нього був скельний молоток. Пам’ятаю, як подумав, коли роздобував йому це знаряддя в далекому сорок восьмому, що людині знадобилося б років шістсот, щоб цим молотком прорити хід під стіною. Щира правда. Однак Енді пробив саму стіну. Та хоч той бетон і був м’яким, йому все одно знадобилося два скельні молотки й двадцять сім років, щоб крізь чотири фути її товщі могло протиснутись його худе тіло.

Авжеж, більшу частину одного з тих років він згаяв через Нормадена, а працювати міг лише вночі, переважно пізно вночі, коли майже всі спали – включно з наглядачами нічної зміни. Але підозрюю, що найбільше його сповільнювало те, що витягнутих шматків стіни треба було якось позбуватися. Приглушити стук молотка він міг, обгорнувши голівку полірувальною шматою, але що робити з розкришеним бетоном та його кавалками, що вивалювалися зі стіни?

Думаю, він дрібнив кавалки на маленькі шматочки та…

На згадку мені спала одна неділя, після того, як я приніс йому скельний молоток. Пам’ятаю, я дивився, як він іде через подвір’я, із розпухлим від нещодавнього раунду з сестричками обличчям. На моїх очах він нахилився, підняв камінець… і той зник у нього в рукаві. Внутрішня кишеня в рукаві – давній в’язничний трюк. Усередині на рукаві чи на холоші штанів унизу. І є в мене ще один спогад, невитравний, однак нечіткий, бо я це, мабуть, бачив не раз. У цьому спогаді Енді Дюфрейн перетинає прогулянкове подвір’я жаркої літньої днини, а повітря зовсім нерухоме. А проте… біля ніг Енді Дюфрейна гуляє якийсь вітерець і роздмухує пісок.

Отож, мабуть, у нього в штанах нижче колін були вшиті накладки. Засипаєш у таємні кишені крихти стіни й гуляєш собі, засунувши руки в кишені. А коли бачиш, що ніхто на тебе не дивиться, трохи підсмикуєш кишені. Вони, ясний пень, з’єднані з накладками мотузкою чи міцною ниткою. Пісок сиплеться по холоші, а ти йдеш. До цих хитрощів вдавалися військовополонені у Другу світову, коли пробували втекти.

Минали роки, й Енді жменька за жменькою виносив свою стіну на прогулянкове подвір’я. Він грав у гру з керівниками закладу, які зміняли один одного, а вони думали, що це заради того, щоб зберегти й розширити бібліотеку. Я не сумніваюся, що й заради цього теж, але насамперед Енді хотів, щоб у камеру номер чотирнадцять блока номер п’ять нікого не підселяли.

Навряд чи він (принаймні попервах) плекав реальні плани чи надії втекти. Імовірно, він припустив, що стіна – десять футів суцільного бетону, тому, навіть якщо йому вдасться пробити її всю, він вийде над прогулянковим подвір’ям на висоті тридцяти футів. Але я ж кажу, навряд чи він дуже переймався тим, куди вийде. Міркувати він міг таким чином: «Кожні сім років чи десь так я просуваюся на один фут. Щоб пробитися крізь цю стіну, мені знадобиться сімдесят років. Тобто на той час мені вже буде сто сім».

А ось і друге припущення, яке я б зробив, якби був на місці Енді: «Урешті-решт мене зловлять і запроторять у карцер, не кажучи вже про жирну чорну мітку в справі». Зрештою, були ж регулярні щотижневі перевірки й несподівані труси (найчастіше їх влаштовували вночі) через тиждень чи десь так. Напевно, він вирішив, що довго так тривати не зможе. Рано чи пізно якийсь вертухай загляне за Риту Хейворт, перевірити, чи Енді не приліпив скотчем до стіни загострену ручку виделки чи пакетик марихуани.

І у відповідь на це друге припущення, певно, сказав собі: «Ну й чорт із ним». А може, навіть перетворив це на гру. Чи далеко я зможу зайти, перш ніж вони рознюхають? У тюрмі нудно до чортиків, і те, що посеред ночі, коли плакат не висів на стіні, до нього може припертися несподівана перевірка, додавало його життю пікантності в ранні роки.

А ще я реально вважаю, що на голому фарті він би довго виїжджати ну ніяк не міг. Тільки не двадцять сім років. Проте доводиться вірити, що перші два роки (до середини травня п’ятдесятого року, коли він поміг Байрону Гедлі наставити податковій носа, коли на нього звалився несподіваний спадок) саме на цьому він і виїжджав.

А може, у ті часи на нього працювало щось більше, ніж голий фарт. У нього були гроші, і він міг щотижня комусь трохи башляти, щоб його не сильно шмонали. Більшість наглядачів погоджувалися, якщо ціна питання була нормальною. Гроші перекочовували в їхні кишені, й арештант діставав змогу залишити в себе свої дрочильні картинки чи фабричні цигарки. А ще Енді був взірцевим в’язнем – тихим, із літературною мовою, шанобливим, неагресивним. То психам і підбурювачам щопівроку перевертають камери догори дриґом: розкривають матраци, виймають із наволочок подушки й розрізають їх, ретельно промацують каналізаційні труби параш.

А потім, у п’ятдесятому, Енді став особою важливішою, ніж взірцевий арештант. У п’ятдесятому він став цінним надбанням, убивцею, який заповнював податкові декларації не гірше за фірми-посередниці. І давав безкоштовні консультації про те, як краще спланувати купівлю майна, зменшити податки, заповнював заявки на отримання кредиту (часом дуже творчо підходячи до справи). Пам’ятаю, як він сидів за столом у бібліотеці, терпляче пояснюючи параграф за параграфом кредитну угоду на купівлю автомобіля вертухаю, який хотів купити вживаний «десото»[42]. Енді розказував йому, що в цій угоді є хорошого і що поганого, пояснював, що є можливість купити машину в кредит і не сильно при цьому влетіти на бабки, не радив йому зв’язуватися з фінансовими компаніями, цими легальними кредитними акулами. Коли він закінчив, вертухай хотів був на радощах простягнути руку… та враз схаменувся й забрав її. Бо, бачте, забув на мить, що має справу не з людиною,