Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

Козаки лихі, як чорна хмара. Ранений козарлюга дістав кулю під пахву, тримається за рану і блискає грізно очима на стрільців. Так і видно, що був би не дався живцем, коли б не рана.

Ранений солдат лежить над потоком і зойкає:

— Не вбивайте, братці, у мене жінка, дітки!

— А хто ж би тебе вбивав! — відповідають стрільці.— А де ранений?

Показує на ногу.

— Ось тут.

— Нічого тобі не буде. Чекай, перев’яжемо, а незадовго хтось тебе возьме.

Перев’язали швидко рану і занесли до коршми.

— Спасибі вам, панове. То ви не мадяри?

— Ні, ми Українські січові стрільці. А ти звідки?

— З Чернігівщини. Хведір Гаєвой звуся.

— Хіба Гаєвий?

— Ну да, дома Гаєвий, а в полку Гаєвой.

— Будь же здоров, Хведоре Гаєвий, і вибач за ногу. Солдат усміхається і, видно, не має злості до них.

— Сказано, війна!

— Так, так, брате.

Швидко до лісу, бо леда хвилина може бути біда. Надійде яка частина, і тоді прийдеться під кулями відступати.

Козаки отягаються. Старі лиси все ще надіються, що, може, прийде відсіч. А ранений козарлюга, хоч ноги має здорові, вдає, що йти не може.

— Раненого козака на коня! — командує Черник.— Решта полонених наперед — і бігом.

Біжать. Люди в селі, почувши стріли, повиходили з хат і дивляться на чудасію: чотири козаки напереді, за ними стрільці з багнетами на крісах, посередині козак на коні, і всі кудись біжать.

— Скажете москалям, що в коршмі є ранений солдат! — кричить Качур.

— А якби не було нікого, то занесіть йому їсти! — докидає Лучинський.

І побігли.

Врешті ліс. Добре, що врешті він є, бо вже духу в грудях не ставало.

Спинилися, щоб видихатись.

— А ви звідки? — питають хлопці козаків.

Не відповідають. Насуплені як сичі, дивляться мовчки з-під лоба.

— Не розумієте нас? То ви москалі!

— Ні, ми козаки! — промовив один крізь зуби.

— Козаки, але москалі.

— Не москалі, а кубанські козаки.

— Українці, значить?

— Козаки!

— З давніх запорожців!

На звук цього слова всі п’ять піднесли голови. Насуплені брови вигладжуються, очі якось привітніше дивляться.

— Невже ж ви знаєте про запоріжців?! — дивується один.

— Знаємо, бо ми українці. Такі самі, як ви. «Хахли», як кажуть москалі.

— Да, хахли! — і усміхаються.

Черник, що весь час дивився з лісу на Мішкаровицю, торкнув Зварича і показав головою на шлях.

До коршми під’їжджав відділ ворожої кінноти.

— Рушаймо!

І густі хащі скрили їх перед оком погоні.

— Але й сніг, нівроку,— сказав Зварич, увійшовши в хату.— Як паляниці. З команди сотні сюди, а дивіть, скільки його на мені.

Почав струшувати сніг з шапки і з плаща, аж забілілось на долівці.

— Ви, господинцю,— обернувся від печі Леонтинський,— говорити про те можете в хаті, але обтрушуватись прошу ласкаво в сінях. Нині сподіваємось визначних гостей з Великої України і не випадає просити їх до так званого хліва.

— Ох, вибачте, вуйку, зараз направлю шкоду,— і Зварич узявся підмітати сніг.

Але підмітати не було вже що, бо зі снігу лишились тільки чорні п’ятна.

«Вуйко» глипав грізно на ту роботу, але не обзивався. Смоктав тільки свою носогрійку, аж пищала, і мішав щось завзято в баняку. Від рання він кухарив, щоби перший рій гідно стрінув Святий вечір. Заперезався якоюсь білою шматою і робив з себе кухаря.

— Належиться христянинові кутя,— і видістав десь опихану пшеницю.

— Годиться на Різдво риба, — і пристарав оселедців.

— Невідклично мусить бути борщ,— і саме коло нього вовтузився тепер. Щось підсипав, чогось доливав, кушав, солив, то спльовував, то поцмокував, і кричав на всіх, хто звернувся до нього за інформаціями.

— Довідаєтеся, пане і добродію, як покушаєте. Коли буде злий, стаю під хатою — і стріляйте.

Говорив це з таким переконанням, а при слові «стріляйте» так завертав очима, що всі були певні за доброту його виробу.

В хату вскочив Качур. Не скидаючи шапки, підбіг до Леонтинського і шарпнув його за запаску.

— Вуйку, новина! — крикнув весело. «Вуйко» навіть не відвернувся.

— Що сніг падає?.. Знаємо!

— Ні, не те.

— Що приїде генерал Фляйшман?.. Знаємо.

— І не те.

— Панове молодці! — звернувся «вуйко» до інших хлопців.— Згадуйте ви, бо я направду не маю часу.

— Качур, тільки не бреши, що такого? — спитав Перфецький.

Качур переждав хвильку, потім виступив на середину хати, випростував свою маленьку постать, підніс руки і довгий тонкий ніс угору, очі вп’ялив у сволок і святочно промовив:

— Стрільці і підстаршини першого роя, першої чети, першої сотні! До нас приїздить делегат Боєвої управи.

— Брешеш! — прийшло до нього звідусіль, як відгомін.

— Даю найсвятіше слово чести!..

— Хто, де, як, звідки знаєш? — кинулись до нього всі.

Навіть «вуйко» лишив борщ і з ложкою в руці відступив від Качура.

А той стояв далі непорушно, з піднесеними руками, задивлений у стелю.

— Перед хвилинкою прийшов телефонат з Коссакового куреня. Приїжджає сам пан професор Боберський у власній особі, хоч невласним автом.

— Без жартів, Качур!?

— Даю ще раз найсвятіше слово.

Це була справді неабияка новина, і не дивниця, що хлопці спершу не хотіли в неї вірити.

Делегат Боєвої управи тут, на фронті!?.. І то ще не перший-ліпший, а професор Боберський, голова «Сокола» і, поруч Кирила Трильовського, щось як український міністр війни!..

— І ще вам одну новину скажу,— запіяв високим фальцетом Качур.— Пан професор Боберський привіз для стрільців «любистки», інакшими словами — дарунки і листи.

— Що кажеш? Листи з Відня? — скочив до нього Зварич.

Качур відірвав зір від стелі і переніс його на Зварича.

— Тільки не для закоханих,— закінчив плаксиво і прижмурив до Зварича око.

— Дурень! — відповів Зварич і відвернувся.

Серед загального зацікавлення ніхто не звернув уваги на жарт Качура, а Качур не мав часу відповісти на образу Зварича.

— Які дарунки? — питали його з усіх сторін.— Коли приїжджає?

— Сказано: «любистки» — і крапка. Сказано: «нині» — також крапка.

— Сказано: «тупиця» — і три крапки.

— Але не я,