Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

23

Час від часу Філіп думав про Королівську школу в Теркенбері та посміювався, пригадуючи, що саме там роблять у цей момент. Часом йому снилося, що він досі там, і, прокидаючись, хлопець відчував неабияке полегшення від того, що опинився у своїй невеличкій кімнатці у башточці. З ліжка він бачив, як висять у синьому небі огрядні купчасті хмари. Філіп насолоджувався своєю свободою. Він міг лягати, коли хотів, і вставати, коли заманеться. Поруч не було нікого, хто наказував би йому щось. Кері вразило, що більше не потрібно брехати.

Вони домовилися, що професор Ерлін вчитиме його латини та німецької, щодня приходитиме француз, який даватиме йому уроки французької, а на роль вчителя математики фрау професорша порадила одного англійця, котрий саме здобував в університеті філологічну освіту. Його звали Вортон. Філіп щоранку ходив до нього на заняття. Чоловік жив у кімнатці на горішньому поверсі занедбаного будинку. Тут було брудно, неприбрано і задушливо тхнуло всім чим завгодно. Зазвичай, коли о десятій приходив Філіп, учитель ще лежав у ліжку і вистрибував із нього, натягаючи масний халат і повстяні капці, а потім, розповідаючи урок, їв свій невибагливий сніданок. Вортон був товстим від надмірного споживання пива, коротуном з густими вусами і довгим нерозчесаним волоссям. Він прожив у Німеччині п’ять років і став справжнім тевтонцем. Про здобуття ступеня в Кембриджі Вортон розповідав презирливо, а коли заводив мову про повернення після закінчення аспірантури в Гейдельберзі до Англії, де на нього чекала педагогічна кар’єра, у голосі чувся справжній жах. Він обожнював життя студентів німецьких університетів, сповнене свободи та радісного панібратства. Вортон був членом Burschenschaft[36] і обіцяв відвести Філіпа до Kneipe[37]. Бідний англієць не приховував, що уроки, які він давав Філіпу, забезпечували його м’ясом на обід замість хліба з сиром. Часом після бурхливої ночі він так страждав від головного болю, що не міг навіть випити каву і страшенно мучився, проводячи урок. На такий випадок Вортон завжди приберігав під ліжком кілька пляшечок пива — одна така пляшка і люлька допомагали йому нести свій життєвий тягар.

— Жива вода, — казав учитель, обережно наливаючи собі пиво, аби потім не чекати занадто довго, поки всядеться піна.

Після цього він розповідав Філіпу про університет, про сварки між ворогуючими компаніями, про дуелі та достоїнства того чи іншого професора. На його уроках юнак більше навчався життя, ніж математики. Часом Вортон відкидався на стільці й, посміюючись, казав:

— Послухай, ми сьогодні нічого не зробили. Ти не мусиш платити мені за урок.

— Ох, це не має жодного значення, — заспокоював його Філіп.

Ці заняття були для нього чимось новим і надзвичайно цікавим; хлопець відчував, що отримані знання знадобляться йому більше за тригонометрію, яку він ніколи не розумів. Здавалося, наче йому дозволили зазирнути у віконце до справжнього життя, і він дивився туди, а серце шалено гупало.

— Ні, залиш собі свої брудні гроші, — з погордою відмовлявся Вортон.

— А що ви сьогодні їстимете на обід? — з усмішкою цікавився Філіп, адже знав усе про фінансові справи свого вчителя.

Вортон навіть просив його платити по два шилінги за кожний урок, а не одразу за місяць, бо це значно спрощувало йому життя.

— Ох, забудь про мій обід. Я не вперше пообідаю пляшечкою пива, і це лише прочистить мені мізки.

Він пірнув під ліжко (сірі простирадла на ньому аж просили, щоби їх попрали) і виловив звідти чергову пляшку. Філіп був іще юний і не розумівся на життєвих насолодах, тому відмовився розділити її з ним, і англієць видудлив усе самостійно.

— Скільки ти збираєшся залишатися тут? — запитав Вортон.

І він, і Філіп відчули неабияке полегшення від того, що більше не мусили вдавати, наче займаються математикою.

— Ой, не знаю. Розраховую приблизно на рік. А потім мої хочуть віддати мене до Оксфорду.

Вортон презирливо здвигнув плечима. Для Філіпа стало відкриттям, що існують люди, котрі не обожествляють цю колиску науки.

— Для чого тобі туди йти? Там ти будеш просто славнозвісним школярем. Чому б не вступити тут до університету? В одному році мало хорошого. Залишайся тут на п’ять років. Знаєш, у житті є дві приємні речі — свобода думки і свобода дії. У Франції люди мають свободу дії: можна робити все, що заманеться, і це нікого не обходить, але думати слід так, як усі інші. У Німеччині ти мусиш поводитися так, як усі інші, але думати можеш що завгодно. Обидві свободи — чудові штуки. Особисто я віддаю перевагу свободі думки. Однак в Англії немає ані того, ані іншого: на тебе завжди тисне тягар умовностей. Ти не можеш думати так, як тобі хочеться, і не можеш робити те, що тобі хочеться. Уся причина в демократії. Гадаю, в Америці все ще гірше.

Він обережно відкинувся на стільці — одна його ніжка розхиталася, і було б шкода, якби раптове падіння на підлогу перервало таку пишномовність.

— Я мушу повертатися до Англії цього року, але якщо вдасться нашкрябати трохи грошенят, аби забезпечити потреби душі й тіла, я залишуся тут іще на дванадцять місяців. Але потім доведеться повернутися і покинути все це, — чоловік обвів рукою брудну мансарду з неприбраним ліжком, розкиданий на підлозі одяг, вишикувані під стіною порожні пляшки, стоси розтріпаних книжок без обкладинок у кожному кутку, — заради якогось провінційного університетика, де спробую отримати посаду завідувача кафедри філології. Мені доведеться грати в теніс і приймати запрошення випити чаю. — Він увірвав свій монолог на півслові й зацікавлено подивився на Філіпа, охайно вбраного, з чистим комірцем і гарно зачесаним волоссям. — О Господи! Мені доведеться митися.

Філіп зашарівся, відчувши нестримний докір своїй елегантності; останнім часом він почав ставитися до своєї зовнішності уважніше і привіз із Англії справжню колекцію краваток.

Літо переможною ходою ввійшло до міста.

Дні були чарівними. Нахабна синява неба лоскотала нерви. Дерева в «Anlage» буяли нестримною кричущою зеленню, а білі будинки блищали під сонцем до болю в очах. Часом, повертаючись від Вортона, Філіп сідав на лавицю в затінку «Anlage», насолоджувався прохолодою і спостерігав за візерунками сонячних променів, що падали крізь листя на землю. Його душа танцювала від полегшення так само радісно, як ці промені. Він насолоджувався цими ледачими хвилинами, поцупленими у занять. Часом Філіп блукав вуличками старого міста. Він побожно дивився на студентів-корпорантів[38] з глибокими ранами на червоних щоках, котрі хизувалися у своїх кольорових кашкетах. У пообідні години Кері