Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

Назабаром до кімнати увійшла фрау професорша і принесла із собою запахи кухні; це була невисока, гладка жіночка, із надзвичайно туго затягнутим волоссям і червоним обличчям; її маленькі очиці блищали, мов намистини, а поведінка була нестриманою. Вона взяла хлопця за обидві руки й розпитала про міс Вілкінсон, котра двічі проводила з нею кілька тижнів. Розмовляла жінка німецькою та ламаною англійською. Філіпу не вдавалося пояснити їй, що він не знайомий із міс Вілкінсон. Потім з’явилися дві її доньки. Філіпу дівчата здалися вже не надто молодими, хоча їм, напевно, було не більше двадцяти п’яти: старша, Текла, була така ж низенька, як мати, і мала той самий мінливий характер, але приємне обличчя і густе темне волосся; Анна, її молодша сестра, була висока і непоказна, але завдяки своїй милій усмішці більше сподобалася Філіпові. Після кількох хвилин ввічливої розмови фрау професорша відвела хлопця до його кімнати і залишила самого. Це була невеличка башточка, вікна якої виходили на дерева в Anlage[35]; а ліжко стояло в ніші, тож для того, хто сидів за столом, кімната нічим не нагадувала спальню. Філіп розпакував свої речі й розставив усі книжки. Нарешті він сам керував своїм життям.

О першій годині дзвоник покликав хлопця обідати, і виявилося, що у вітальні вже зібралися всі мешканці будинку фрау професорші. Філіпа познайомили з її чоловіком — високим мужчиною середніх років з великою світловолосою головою, де вже почала з’являтися сивина, і добрими синіми очима. Він звернувся до гостя правильною, дещо застарілою англійською, яку вивчив не з розмов, а з класичної англійської літератури; дивно було слухати, як він використовує в розмові слова, які Філіп зустрічав лише в п’єсах Шекспіра. Фрау Ерлін називала своє помешкання не пансіоном, а «родинним будинком», але потрібно було мати гострий розум метафізика, щоби збагнути, в чому різниця. Коли всі сіли за обідній стіл у темному приміщенні біля вітальні, Філіп, нарахувавши шістнадцятеро людей, страшенно знітився. Фрау професорша сиділа в голові стола й ділила їжу на порції. Допомагав їй, голосно дзенькаючи тарілками, той самий незграба, який відчинив новому гостю двері; попри його квапливість, перші закінчували їсти раніше, ніж останні отримували свій обід. Господиня наполягала, щоб за столом розмовляли лише німецькою, тож Філіп змушений був тримати язика за зубами, навіть якби сором’язливість не завадила йому побути балакучим. Хлопець розглядав людей, серед яких збирався жити. Біля фрау професорші влаштувалися кілька літніх пань, але на них Кері майже не звернув уваги. Ще за столом сиділо двійко молодих дівчат, обидві були білявками, а одна — дуже навіть привабливою; Філіп почув, що до них зверталися «фройляйн Гедвіґо» і «фройляйн Цециліє». На спині у фройляйн Цецилії лежало зібране в косу довге волосся. Дівчата сиділи поруч і базікали, сміючись час від часу; вони частенько поглядали на нового гостя, й одна з них казала щось стишеним голосом, а потім обидві хихотіли, тоді як Філіп знічено червонів, відчуваючи, що панянки насміхаються з нього. Біля них сидів китаєць із жовтим обличчям і широкою усмішкою; він вивчав в університеті західну культуру. Студент розмовляв дуже швидко і з таким жахливим акцентом, що дівчата не завжди розуміли, що він каже, і щоразу заходилися реготом. Китаєць теж добродушно сміявся, майже заплющуючи свої схожі на мигдалини очі. Ще за столом зібралося двоє чи троє американців у чорних пальтах, із сухою жовтою шкірою. Це були студенти-теологи. Філіп розчув у їхній поганій німецькій гугнявий акцент, властивий жителям Нової Англії, й обережно зиркав на хлопців, оскільки його вчили, що американці — неврівноважені та безрозсудні варвари.

Пізніше, коли вони ненадовго посідали у вітальні на жорсткі стільці із зеленого оксамиту, фройляйн Анна поцікавилася у Філіпа, чи не хоче він піти з ними на прогулянку.

Хлопець прийняв запрошення. Їх зібралася ціла компанія: дві доньки фрау професорші, двоє інших дівчат, один із американських студентів та Філіп. Він ішов поруч із Анною та фройляйн Гедвіґою і трохи хвилювався. Раніше йому не доводилося знайомитися з дівчатами. У Блекстейблі жили лише доньки фермерів та місцевих крамарів. Він знав, як їх звуть і як дівчата виглядають, але був сором’язливий і гадав, що вони глузують із його фізичної вади, тому радо погоджувався з вікарієм і тіткою, які через своє високе становище відмежовувалися від фермерів. У лікаря теж було дві доньки, але обидві значно старші за Філіпа — вони повиходили заміж за батькових асистентів, коли Кері ще був дитиною. Хлопці у школі знали кількох дівчат (які були швидше зухвалими, ніж благопристойними) і завдяки нестримній чоловічій фантазії розповідали огидні історії, вихваляючись інтрижками з кожною із них, а Філіп приховав жах, яким його сповнювали ці історії, під маскою зарозумілого презирства. Його уява і прочитані книжки надихали схильністю до байронівських манер; тож Кері розривався між хворобливою сором’язливістю та переконаністю, що слід бути галантним. Зараз він відчував, що мусить поводитися жваво й чарівно, але голова здавалася порожньою і він ніяк не міг придумати, що б такого сказати. Фройляйн Анна, донька професорші, відчувала обов’язок господині будинку і весь час зверталася до нього, але інші говорили мало. Анна частенько глипала на хлопця своїми сяючими очима і бентежила його гучним сміхом. Філіп відчував, що здається їй справжнім диваком. Вони гуляли схилом пагорба, порослим соснами, і хлопець радісно вдихав їхній аромат. День був теплий та безхмарний. Нарешті компанія опинилася на підвищенні, з якого всі побачили, як під сонячними променями простягається долина Рейну. Перед ними розкинулися та переливалися золотими вогнями безкраї землі, віддалік виднілися міста і вигиналася срібляста смужка річки. У тому куточку Кенту, де виріс Філіп, просторі землі — справжня рідкість, море пропонує окові лише безкінечний обрій, тож неосяжна відстань, яку хлопець побачив зараз, сповнила його дивним та невимовним захватом. Здавалося, наче в нього виросли крила. Сам цього не розуміючи, він уперше дізнався, які чисті, нічим не затьмарені, незнайомі почуття викликає краса. Вони втрьох сіли на лавку (всі інші вже пішли), і поки дівчата базікали німецькою, Філіп, не зважаючи на їхню присутність, насолоджувався побаченим.

— Богом присягаюся, я щасливий, —