Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » П'ять четвертинок апельсина 📚 - Українською

Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

544
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "П'ять четвертинок апельсина" автора Джоан Харріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 86
Перейти на сторінку:
самі не розуміли своїх бід, живучи у власному дикунському світі. Нас самих дивувало те, як відчайдушно нам потрібен був Томас. Не заради тих речей, що він приносив, – шоколадки, жуйка, косметика й журнали. Ми конче потребували того, кому можна було б розповісти про свої подвиги й кого можна було вразити – такий собі таємний товариш з молодою енергією та досвідом, оповідач найкращих історій, які й не снилися Кассі. Ми були дикі звірі, як казала мати, а він нас приборкав. Мабуть, він знав це з самого початку, тому обрав такий розумний спосіб зачаровувати нас по одному, дати кожному відчути свою особливість… Навіть тепер, Боже поможи, я майже готова йому повірити. Навіть тепер.

Я зберігала вудку в нашій скарбниці. Користуватися нею слід було дуже обережно, тому що в Ле-Лавезі люди завжди готові втрутитись у твої справи, якщо ти про них не подбаєш. Будь-яка найменша згадка могла викликати підозри в матері. Поль, звісно, дізнався, але я сказала йому, що вудка належала моєму батькові, а з його заїканням особливо не попліткуєш. Навіть якщо він щось і підозрював, то тримав це при собі, і я була йому вдячна.

Липень виявився пекучим і терпким, що два дні гриміли грози й небо мов божеволіло, перетворюючись над річкою на сіро-багряне марево. У кінці місяця Луара вийшла з берегів і течія змила всі мої пастки й засідки, а потім вода затопила кукурудзяні поля Ур’я – із зелено-жовтою кукурудзою, якій до стиглості залишалося три тижні. Того місяця лило мало не щодня, а гриміло так, ніби хтось розгортав велетенський тріскучий рулон фольги, аж Ренетт зойкала й ховалася в себе під ліжком. Ми з Кассі стояли біля прочиненого вікна, роззявивши роти, бо хотіли дізнатися, чи зможемо упіймати радіосигнал на свої зуби. Мати частіше, ніж будь-коли, страждала від мігреней, тож я пускала в хід апельсиновий жмуток, який вдалось освіжити завдяки цедрі апельсина від Томаса, лише двічі в липні й раз наступного місяця. В інших випадках то були її справжні напади, тому досить часто вона погано спала й прокидалася з відчуттям, ніби наїлась колючого дроту, і нічого доброго в такому стані їй у голову не приходило. У такі дні я мріяла про Томаса, як голодний думає про їжу. Гадаю, інші так само.

Дощі пішли не на користь і нашим фруктам. Яблука, груші й сливи спочатку розбухли, а потім потріскались і згнили просто на гілках. Їхня понівечена плоть миттєво привернула увагу ос – вони щільно обліпили дерева й невпинно дзижчали. Мати намагалася робити все, що могла. Вона вкрила улюблені дерева брезентом, щоб захистити їх від дощу, але це мало допомогло. Розпечена добіла червневим сонцем земля від дощу перетворилася на сльоту. Дерева стояли в калюжах, і їхнє оголене коріння гнило. Мати підкидала під дерева попіл і землю, щоб уберегти їх від гнилизни, та це також не діяло. Плоди падали на землю й утворювали солодкувату муляку. Ми зірвали ті зеленкуваті плоди, які можна було врятувати, і наварили з них варення, але було очевидно, що врожай, який навіть не достиг, приречений. Мати взагалі перестала з нами говорити. Протягом тих тижнів її рот був стиснутий у тонку лінію, а очі перетворились на шпаринки. Тік, який провіщав її головні болі, майже не зникав, а кількість пігулок у флакончику на полиці буфета зменшувалася швидше, ніж раніше.

Базарні дні були особливо мовчазні й безрадісні. Ми продавали, що могли: врожаї видалися мізерні по всій країні, і на берегах Луари не було жодного фермера, який не зазнав би збитків. Квасоля, картопля, морква, гарбузи й помідори охляли від спеки та дощу, тож новий урожай був надто дорогоцінний, щоб його продавати. Натомість ми гендлювали нашими зимовими запасами – консервацією, в’яленим м’ясом, террінами й конфі, яких мати наробила, коли востаннє кололи кабана. Оскільки вона була у відчаї, кожен продаж сприймала як останній. У деякі дні вона мала такий похмурий і кислий вигляд, що покупці, замість того щоб викладати грошики, вшивалися подалі, а я стояла поряд і ніяковіла через неї – через нас. Мати лише стовбичила з кам’яним обличчям і незрячими очима й притискала пальця до скроні, як до спускового гачка.

Якось ми приїхали на базарну площу й дізналися, що крамниця мадам Петі забита дошками. Мсьє Луп, торговець рибою, розповів мені, що одного дня вона просто спакувала речі та пішла, не пояснивши причин і не залишивши нової адреси.

– Це що, через німців? – розпитувала я з відчуттям легкого дискомфорту. – Ну, тобто через те, що вона єврейка і таке інше?

Мсьє Луп із подивом глипнув на мене.

– Мені нічого про це невідомо, – відповів він. – Я лише знаю, що одного дня вона зібрала речі й пішла. Я ніколи не чув подробиць її біографії, і, якщо в тебе є хоч крихта здорового глузду, ти теж не базікатимеш про це на кожному розі.

Він дивився на мене таким холодним і несхвальним поглядом, що я зніяковіла, перепросила й пішла, мало не забувши свого пакета з обрізками.

Моє полегшення від того, що мадам Петі не заарештували, вгамувалось дивним відчуттям розчарування. Якийсь час я мовчки над цим розмірковувала, а потім почала тишком-нишком випитувати в Анже і в селі про тих людей, про кого ми передавали інформацію. Мадам Петі, мсьє Каро чи Каре, перукар, який працював навпроти «Рудого кота» й отримував підозріло багато посилок, два чоловіки, чию розмову ми якось у четвер підслухали біля «Палас-Доре» після фільму… Як не дивно, але думка про те, що ми могли надати нічого не варту інформацію – чи то на забаву, чи то на збиток усім – тривожила мене значно більше, ніж імовірність нашкодити комусь із тих, кого ми викривали.

Я гадаю, Кассі й Ренетт уже збагнули правду. Але ж дев’ять років – то зовсім не те, що дванадцять чи чотирнадцять. Потроху до мене стало доходити, що жодна людина з тих, кого ми здали, не була заарештована чи допитана, і ні до кого з «підозрілих» німці не приходили з обшуком. Навіть таємниче зникнення уїдливого мсьє Каро чи Каре, виявляється, легко пояснювалося.

– О, так, його запросили на весілля до доньки в Ренн, – легковажно зауважив мсьє Ду. – Я сам приніс йому запрошення.

Я гризла себе роздумами приблизно місяць, поки невизначеність не перетворилась у голові на осине гніздо, що постійно дзижчить. Я думала про це,

1 ... 30 31 32 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П'ять четвертинок апельсина"