Читати книгу - "Посуха"

— Вибач, що трохи налякав тебе, мала. Але ж ти розумієш, що я просто хотів пожартувати, правда? — нахиливши голову, він притиснув вуста їй до щоки. Її червоне обличчя блищало від поту. — Але ваша правда. Мабуть, я зайшов задалеко. Наговорив дурниць. Мабуть, я винен і мушу вибачитися перед вами, друзі.

Здавалося, що він говорить це дуже щиро.

— Ти точно їм дещо винен, — долинув крізь нічне повітря голос Еллі.

Більше вони ніколи не згадували цієї сварки, але вона тиснула на них, як спека. Еллі розмовляла з Люком тільки вимушено — завжди ввічливо, але відсторонено. Аарон, почуваючись у товаристві Еллі скуто і гніваючись на Люка, ще більше закрився в собі. Гретчен опинилася в ролі посередника, а Люк удавав, що нічого не змінилося.

Усе ще може налагодитися, запевняв себе Аарон, хоча й не був у цьому певен. У дружбі пролягла тріщина, і вона виявилася глибшою, ніж можна було подумати. Аарон так і не довідався, зможе все налагодитися чи ні. Жити Еллі залишалося всього два тижні.

Потягнувшись через подряпаний стіл, Гретчен торкнулася кінчиків пальців Фока. Галас пабу немов відступив на задній план. У неї були спрацьовані руки. Нігті чисті, але не полаковані, а пучки пальців, які торкалися Фокової блідої від постійного сидіння в офісі шкіри, були шорсткі.

Еллі помилялася щодо неї, зрозумів Фок. У Гретчен зовсім не вітер у голові. Вона зліплена з твердішого матеріалу. Вона не втекла й зустріла випробування віч-на-віч. Побудувала життя в громаді, яка зламала його самого і, можливо, Люка Гедлера також. Гретчен сильна. Вона — боєць. І зараз вона до нього усміхалася.

— Знаю, тобі нелегко було повертатися сюди, але ж як приємно тебе бачити! — промовила вона. — У тебе єдиного серед нас було хоч трохи здорового глузду. Якби ж то…

Вона затнулася. Знизала плечима. Одне засмагле плече піднялося, напнувши бретельку сукні.

— Якби ж то ти тоді міг залишитися! Можливо, все пішло б інакше.

Вони не відривали одне від одного очей, поки Фок не відчув, як груди й шию йому затоплює гаряча хвиля. Він прокашлявся, міркуючи, що сказати, аж тут перед ним виросла чиясь постать.

Розділ сімнадцятий

Грант Дау з гуркотом поставив на столик напівпорожню склянку пива. Він був у тих самих шортах і футболці з рекламою балійського пива, що й напередодні. Фок застогнав.

— Я думав, тобі сюди не можна, — промовив він, стараючись тримати нейтральний тон.

— Тут це швидше порада, ніж заборона.

Фок поглянув на бармена, який покірно спостерігав за сценою. Виразно звів брови, але бармен лише стенув плечима. Мовляв, а що я можу вдіяти? Гретчен зловила погляд Фока. І легенько похитала головою. Коли вона заговорила, голос її звучав безтурботно.

— Чого тобі треба, Гранте?

— Я скажу, чого треба тобі, Гретч. Тобі треба обережніше обирати хлопців.

У Дау було трохи від зверхності Мела Дікона, зауважив Фок, але в той час як у дядька злість була холодна, зміїна, у Дау, безсумнівно, кров гаряча. Зблизька його обличчя було червоне від полопаних судин: наслідок високого тиску.

— Дівчат, які водяться з цим чуваком, потім знаходять мертвих.

У нього за спиною трохи запізніло загиготіли його приятелі. Фок не був певен, чи ті самі, що й учора. Вони всі на одне лице. Спостерігаючи за розмовою, бармен навіть обслуговувати припинив.

— Дякую, Гранте. Але я вже доросла дівчинка. Можу сама приймати рішення, — озвалася Гретчен. — Отож, якщо ти закінчив, може, підеш розважатися й даси і нам розважитися?

Дау розреготався, показавши занедбані зуби. До Фока долинув пивний перегар.

— Ви точно розважитеся, Гретч, — підморгнув їй Грант. — Сьогодні, я дивлюся, ти при параді. Нечасто ми тебе такою тут бачимо. Ця сукня, мабуть, спеціально для тебе, дурню, — глянув він на Фока. — Сподіваюся, ти оціниш.

У Гретчен почервоніли щоки, вона уникала Фокових очей. Фок підвівся і зробив до Дау один-єдиний крок. Він ставив на те, що бажання Дау уникнути арешту переважить спокусу вдарити. І мав надію, що не помиляється. У Фока є які-не-які навички, але бійки в пабі в них не входять.

— Чого тобі треба, Гранте? — спокійно запитав він.

— Справа в тому, — мовив Дау, — що вчора ми розпрощалися не на тій ноті. Отож я прийшов, щоб дати тобі шанс усе залагодити.

— Про що ти?

— Сам знаєш.

Вони дивилися один на одного. Грант Дау завжди був старший, кремезніший, дужчий. Він лютився з будь-якого приводу, й тому з його наближенням люди квапливо переходили на той бік вулиці. Нині він постарів, погладшав, на горизонті вже показався натяк на хронічні хвороби, тож з усіх пор, здавалося, в нього сочиться гіркота.

— Це все? — запитав Фок.

— Ні, це в біса не все. Послухайся моєї поради. Послухайся поради мого дядька. Хай скільки вони варті в наші дні. Їдь звідси, — тихо промовив Дау. — Гедлер, цей лантух лайна, не вартий неприємностей, на які ти напрошуєшся, пом’яни моє слово.

Дау через плече озирнувся на своїх посіпак. У вікнах пабу чорніла ніч. Фок знав: за межами центральної вулиці все містечко вже знелюдніло. «У нашій глушині жетон небагато важить». Можливо, й так, але дещо він усе-таки важить.

— Поїду звідси, коли справа зі смертю Гедлерів проясниться, — сказав Фок. — Не раніше.

— Тебе це як стосується?

— Коли в отакому містечку застрелена ціла родина? Я б сказав, що це стосується усіх. А у тебе, схоже, є з цього приводу думки, тож з тебе і почнімо. Дай офіційні свідчення. То які твої міркування?

Фок дістав з кишені невеличкий нотатник і олівець. Нагорі сторінки написав: «Справа Гедлерів». Одразу під заголовком великими літерами вписав ім’я Дау, щоб той добре це бачив.

— Та годі, заспокойся, дурню.

Дау рознервувався, як і очікував Фок. Щось є у тому, коли бачиш своє ім’я на папері й знаєш, що тепер розмова буде «під протокол».

— Адреса.

— Не скажу я тобі свою адресу.

— І не треба, — навіть не ворухнувся Фок. — На щастя, я її сам знаю.

Він записав адресу Діконової ферми. Поглянув на посіпак Дау. Вони позадкували від столика.

— Прізвища твоїх приятелів я теж запишу. Вони ж хочуть зробити свій внесок?

Грант озирнувся. Обличчя його приятелів були вже не порожні, а сердиті.

— Ти мені справу шиєш? — мовив Дау. — Шукаєш собі цапа-відбувайла?

— Гранте, — мовив Фок, ледве стримуючись, щоб не закотити очі. — Це ти підійшов до нашого столика.

Дау гнівно зміряв його поглядом. Стиснув правий кулак. Схоже, міркував, чи воно того варте.