Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

- Слухаю, - відповідаю.

- Через годину водій буде біля під’їзду. Вистачить часу на збори? – ошелешує мене Влад.

Я ж чомусь вирішила, що ми зустрінемось в мене. Але він мене знову здивував.

- Думаю так. А яка форма одягу? – з цікавістю запитую.

- Так, щоб було зручно.

- Добре. Тоді до зустрічі?

- Давай. Чекаю, - завершує розмову Влад.

Вечеря відміняється. Я поспіхом розбираю пакет і розкладаю продукти по поличках. Часу на збори залишається менше години, тому треба поквапитись.

Я приймаю душ, просушую волосся і збираю його у високий хвіст. Підмальовую вії, припудрюю обличчя і вирішую, що косметики вистачить. Тепер треба подумати, що одягнути.

Зараз середина червня, на вулиці спека. Тому я дістаю з шафи вільну білу футболку і короткі джинсові шорти. Швидко прасую зім’яту тканину, не залишаючи на ній жодної складочки. Одягаюся і взуваю кросівки. 

Влад же говорив одягатися зручно.

Біля під’їзду мене вже чекає машина. На автоматі я забираюсь на заднє сидіння, зиркаю на водія і ошелешено кліпаю. За кермом сидить Влад і розтягує рот у посмішці.

- Що ти тут робиш? – несподівано виривається в мене.

- Я відпустив водія, тому сьогодні поведу я.

- Але ж в тебе відібрали….- Влад не дає мені договорити.

- Права….так  я пам’ятаю. Але сьогодні твій водій я. Чи ти мені не довіряєш? – його брови повзуть вгору.

- Довіряю.

- Тоді давай на перед, - киває на сидіння поруч.

Я перебираюсь на переднє сидіння.  Він нахиляється і жадібно цілує мене в губи. Серце завмирає від його дотиків. Я запускаю руку в його густе волосся і цілую з не меншою пристрастю. Він повлі мене відпускає і важко зітхає.

- Треба їхати, поки я остаточно не втратив контроль над собою.

Він заводить машину,  міцно стискає кермо  і машинаа з гуркотом зривається з місця.

Ми виїжджаємо за місто і мене розпирає від цікавості.

- А куди ми їдемо? - порушує тишу мій голос.

- Туди де зможемо нарешті відпочити від шумного мегаполісу, - рівним тоном говорить Влад, а тоді додає. – Ще близько 30 кілометрів.

Ідея поїхати за місто здається мені не поганою. Я відкидаюсь на спинку сидіння і дивлюсь на дорогу, час від часу заркаючи на Влада. Він виглядає таким спокійним і зосередженим. Декільа хвилин я просто розглядаю  його профіль, милуюсь ним, насолоджуюсь кожною хвилиною поруч з ним.

Ми їдемо через ліс. Дорога горбиста. Машину підкидає в різні боки. Я чіпляюсь руками за сидіння намагаючись втриматись на місці.

Через трохи машина зупиняється посеред лісу.  Невже заглохла?

- Все, приїхали, -  каже Влад і вискакує з машини.

Навколо я бачу лише ліс і по трохи починаю нервувати. Він відчиняє мені двері і хапає за руку.

Серце тепер калатає лише від страху. Влад відкриває багажник і дістає рюкзак, який кидає на плече.

- Далі підемо пішки, - повідомляє він.

Я лише підкорююсь в очікуванні, що буде далі. Ми долаємо ще кілька сотень метрів і я помічаю, що ліс закінчується. 

Тепер мені стало ясно, чому він привіз мене саме сюди. Тут було дивовижно.

В грайливих хвилях велетенського озера відображався відблиск багряного неба. Ми стояли над невеликим урвищем і насолоджувались красою мальовничого краєвиду. Сонце купалось в його звабливих хвилях.

Це було наймальовничіше місце, яке я бачила в своєму житті. Хоч картину бери малюй.

- Тут дуже гарно, - не стримуючись видаю я. – Як ти знайшов цю красу?

Влад обвиває мене руками і міцно притискає до себе.

- Коли я був студентом, ми з друзями часто тут відпочивали. Приїздили на вихідні з наметами і залишалися на ночівлю, щоб зустріти дивовижний схід сонця. Вранці тут по особливому гарно, - продовжив він.

Я починаю заздрити Владу. Йому пощастило, що він мав можливість вирватись з дому і втекти  в це відлюдкувате, але по особливому прекрасне місце. За пильним контролем батька мені не випала така нагода. Ні, ми звичайно їздили відпочивати, літали в Єгипет, Іспанію, Грецію. Але це було ніщо в порівнянні з цією красою. Тут можна було вдихнути повітря сповнене справжнім життям та свободою.

- Якби не завтрашнє відрядження, ми могли б залишитись тут до ранку, - промовляє Влад.  Від його слів по спині пробігає легкий морозець.  Вміє ж він зіпсувати таку чудову мить.

- Ти на довго поїдеш? – запитую в надії, що наша розлука триватиме не більше кількох днів

- На два тижні, - відказує Влад. – Завтра о 9:00 рейс до Одеси.

- Аж на два тижні, - зітхаю я. – Це ж ціла вічність.

- Я буду тобі дзвонити. Кожен день, - додає і ледь чутно торкається моєї скроні губами.

- А тепер не будемо гаяти часу. Ходімо, спустимось вниз. – тягне за руку Влад. – Гріх  буде не скупатися в цьому безкрайому озері.