Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

- Не сіпайся, а то промахнуся і випадково відріжу зайве, - пролунало дуже двозначно.

- А я вже думав, що в надійних руках, - буквально промуркотів Артур, піднімаючись рукою від талії до грудей і зминаючи її крізь тканину сорочки. Рука з тримером здригнулася, але шкіру він не зачепив.

– І взагалі, ти сама захотіла, – скористався паузою Артур, – мені й так було нормально. Цей час можна було б використати з більшою користю, - рука залізла в розстебнутий комір, і я злегка вдарила по ній.

- Ну ні. Така довга борода не пасує до вишуканого костюма джентльмена.

- Поїхав би у футболці та джинсах, згадав би юність.

- Тихо, - я торкнулася його губ кінчиками пальців. Поцілувавши їх, чоловік все ж таки дозволив закінчити роботу. Я злізла з його колін та оцінила результат.

- Ось тепер набагато краще.

Артур підвівся з стільця, що дуже безглуздо виглядав у ванній і ступив до мене.

- Дряпатися буде сильніше, - тихо промовив, притискаючи до себе і даючи відчути кам'яний стояк.

- То що, чекатимемо, поки знову відросте?

- Тільки якщо ти хочеш цього.

- Не хочу, - прошепотіла за мить до того, як він поцілував.

Якимось дивом я все ж таки примудрилася після встигнути підібрати вбрання, туфлі і зібратися всього за кілька годин. Звучить задовго, але й очікував не простий похід у ресторан. Втім, якби разом із обраною в мережі сукнею не прибула швачка, вона нізащо не виглядала б так, як зараз, на моїй худорлявій постаті. Простого крою - відкриті плечі, силует, що облягає, і довжиною до коліна. Головною її прикрасою, крім тканини, що струмує, був насичений колір марсала і таємниче мерехтлива у вечірньому світлі золотиста вишивка на корсажі. Золотисті ж босоніжки - на середньому підборі, хоч зріст Артура дозволяв вибрати будь-яку висоту, я віддала перевагу зручності. І так буде від чого понервуватись, не вистачало ще ледве стояти через незручне взуття.

Стараннями перукаря моє волосся м'яко вилося локонами, спускаючись трохи нижче грудей. Я віддала перевагу розпущеному перед якоюсь складною зачіскою. А фарбувалася сама, не бажаючи перетворюватися на ляльку. Закінчивши зі зборами, попрямувала до Артура.

Він стояв у гареробній, намагаючись застебнути сорочку, і матюкався крізь зуби словами, яких я не чула ніколи в житті. Рука поступово гоїлася, але гіпс знімати, у кращому разі через тиждень, але навіть без нього про колишню рухливість поки що не могло бути й мови. Артур не їздив до офісу, тому, скріпивши серце, носив футболки та реглани замість сорочок, і необхідність застібати гудзики була зведена до мінімуму до сьогодні. І, звичайно, допомагати йому не дозволялося ні в чому.

- Як не соромно - і це доросла, шановна людина, - обернувшись, він буквально завмер, пожираючи мене поглядом, - лаєтеся як гопник, Артуре Дмитровичу. Навіть гірше.

Танучи від його реакції, я наблизилася і почала застібати гудзики. Набагато більше хотілося їх розстебнути, самій вибратися з сукні та повернутись у ліжко. Або прямо тут ...

- Не підемо нікуди, - хрипко прошепотів, пригортаючи до себе, - не хочу, щоб на тебе вирячилися інші мужики.

- Якщо ти будеш поруч, вони побояться і подумати про це.

- Так, багато толку від мене зараз, - кивнув на зламану руку чоловік. А я згадала, що його руки витворяли зі мною, обпалюючи і крізь пов'язку і відчула, як заливаюсь фарбою.

- Рука загоїться. А робитимеш вправи, вона незабаром стане колишньою. Впевнена, ти й сам це знаєш, - закінчивши, я розгладила невидимі складочки. Потім спритно пов'язала краватку.

Надівши піджак, Артур галантним жестом запропонував спертися на його лікоть, і ми, подібно до поважної подружньої пари, повільно попрямували до виходу.

- Ой, а що ми йому подаруємо? - спитала, коли ми сідали в машину. І саме в цей момент Вадим передав Артуру прямокутний футляр червоного дерева, а сам сів поруч із водієм. Між передніми та задніми сидіннями повільно піднялося темне скло.

Артур тим часом відкинув важку кришку, і під нею виявився потопаючий у червоній шкірі антикварний пістолет. Його вид навіював асоціації з початком минулого століття, балами та дуелями. Не дивно, адже "родом" він, швидше за все, саме з того часу.

- Кінець дев'ятнадцятого століття, а стріляє як новенький, - мабуть, я майже вгадала.

- Виглядає приголомшливо, - обережно, ледве торкаючись, торкнулася до дерев'яної різьбленої ручки.

- Дуельний, - вів далі Артур, - хто знає, скільки разів з ним у руці відстоювали честь чи боролися за кохання.

- І гинули лише тому, що не вміли вирішити суперечки, не проливаючи кров. А кохання так все одно не завоювати – воно спалахує саме іноді всупереч усьому.

- Як мало змінилося, чи не знаходиш? – тихо промовив.

- Зрада у вашому світі – смертний вирок. Надмірно дорога ціна, яку я можу зрозуміти, але не прийняти. Він сам до цього йшов, ти прискорив фінал.

Артур промовчав у відповідь. Лише підніс мою руку до губ і поцілував. А я зрозуміла, що у глибині душі давним-давно сама це знала.

Незабаром ми зупинилися біля ще одного високого паркану – лише на кілька секунд, адже ворота відчинили майже одразу. Я досить часто уявляла собі цього Солов'я, справжнього імені якого дізнатися так і не спромоглася. Щоразу уявний образ був схожий то на одного, то іншого персонажа відповідного фільму чи книжки. Щодо будинку подібної людини – він уявлявся незграбним, з великою кількістю золота і мармуру. І, хоч я дуже намагалася відійти від штампів - пора б, зрештою, враховуючи близьке знайомство з чоловіком, який нічим не відрізнявся від того, з ким мав зустрітися, уява вперто малювало пузатого або навпаки занадто худого чоловіка з непримітними рисами обличчя, одягненого в дорогий костюм і обов'язково з ланцюгом на шиї в палець завтовшки, що мешкає в будинку, схожому на незграбну копію палацу.

Насправді ж переді мною опинився триповерховий особняк з червоної цегли з бордовою черепицею, мармуровими сходами та витонченими колонами біля входу. Сам господар зустрічав нас у просторій залі, виконаній у стилі ампір. Вік - близько шістдесяти - видавало лише вкрите зморшками обличчя з орлиним носом і живими синіми очима і акуратно підстрижене, майже повністю сиве волосся, а підтягнутій широкоплечій фігурі цього чоловіка могли б позаздрити багато молодших людей. Жодних ланцюгів – лише одна золота печатка на безіменному пальці, а ось наколотих чотири. Костюм сталевого кольору зі сливовою сорочкою виглядали бездоганно.