Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Злочинець, Аманді Хоуп"

- Бачила, - простягла повільно, окидаючи його злим поглядом, щоб тон зменшив. – Тільки давай потім. Нині важливо не видати себе. Запам'ятай: ми з тобою знайомі з дитинства, жили по сусідству у Гірліні, не забудь. Так близько дружили, що ти мені за брата. Іншого вже нічого придумати не встигнемо.

 - Гаразд, гаразд, - поспішив він мене запевнити у своїй адекватності, але відразу все зіпсував, видавши: - А чого цей перець до тебе має, я не зрозумів? Що ти тут без мене встигла наробити? Я тепер, як старший брат, зобов'язаний дбати про тебе.

- Заткнися! Теж мені, старший! - прошипіла отруйно.

- На себе подивися, - огризнувся братик.

Поки ми сперечалися. Принц переговорив зі своїм воєначальником і ці двоє обернулися до нас.

- Ти чому й досі не в казармі? – звернувся Дугл до Ванька.

Мого братика як підмінили, випростався, підтягнувся, став серйозним, від розслабленості і сліду не лишилося.-– Прошу пробачити, – видав чітко. - Зустрів сестричку, давно з нею не бачилися.

У мене холодний піт пробив. Що він робить, зараза?

- Сестричку? – перепитав Дракон таким підозрілим тоном, що я нервово проковтнула.

- Названу! - швидко одужав братик і додав винно: - Ми з нею виросли разом, стільки років не бачилися, а тут ...

І він замовк, розуміючи, що його виправдання ніхто не потребує.

- Негайно до казарми! - скомандував Дугл.

Ванька встиг прошепотіти: «Тримайся, мала!» Схопив свої пожитки і попрямував до виходу.

«Сам ти…» - хотіла сказати: «малий», та тільки він тепер набагато вищий за мене. А хлопчик щось виріс!

Простежила за його рухом до дверей, і так стало сумно. Коли ще побачимося, та й чи дасть нам спокійно жити Його Найчорніша Високість. Судячи з погляду, яким проводив мого дурня, розбирання на нас ще чекають. Не заспокоїться він так просто. Відразу з неймовірною силою додому потягнуло, до спокійного розміреного життя. До врівноваженого Сергія з його непробивним світоглядом, де все не ділиться на чорне та біле, а існує ще купа відтінків сірого.

Тяжко зітхнула, коли слідом за Ванькою вийшов і командувач, залишивши нас із Чорним наодинці. Подумки приготувалася до нової битви, дивлячись, як принц розвернувся і подався до мене. Зараз знову в голові копатиметься чи обійдемося словесною дуеллю?

- Хто цей воїн для тебе? - як завжди не став ходити навколо та біля Дракон.

Іноді мені подобається його прямолінійність, але іноді так потрібен час, щоб придумати відповідь.

- Він мені як брат, - відповіла, зістроївши гранично чесну пику.

- У вас є щось спільне, - видав несподіване принц, від його слів знову стало не по собі. - Не вірю я у ваші вигадки. Правду дізнаюся скоро. Але краще буде, якщо ти мені все скажеш сама.

Фрази він вимовляв повільно, даючи мені можливість відчути всю трагічність ситуації.

«Загроза? Це ви дарма Ваша Високість! - наїжачилась я подумки. - Терпіти не можу, коли на мене тиснуть. Ефект зазвичай буває протилежним».

Ну і, звичайно, мене відразу ж понесло:

- Ваша Високість, невже ви ревнуєте? - бряцнула з презирством.

Що що, а облити співрозмовника крижаним душем сарказму, я вмію.

Він мовчав, тільки очі метали блискавки, та на вилицях ходили жовна. Схоже, ледве стримується.

- Ваші ревнощі не доречні! – заявила із викликом. – Хіба ви мені чоловік? Наречений? Чи коханий?

У самій з'явилося відчуття, що не слова говорю, а відважую ляпаси, але мене вже було не зупинити.

 - Надалі, будьте ласкаві, звертайтеся до мене тільки у справі.

Я зібралася добити його, ляпнувши чергову гидоту, але його високість перебив:

- Ти хочеш, правда, війни зі мною? - питання його прозвучало тихо і спокійно, тому вдвічі страшніше.

 - А ви воюєте з жінками? - запитала, зменшивши тон.

Щось я розійшлася. Зустріч з Ванькою не пройшла даремно, відчула себе як удома та розслабилася. Включила свою вредність на повну потужність, забувши, що у цьому світі варто бути скромнішим.

- Тільки з гарними! - відповів Його Високість і всупереч словам усміхнувся.

Від його посмішки мене в жар кинуло.

Що зі мною діється? Звідки такі дивні зміни настрою? Чому з ним постійно воювати тягне? Невже це тіло зі своєю юністю не дає мені спокою? Чи гормони розігралися? Зовсім я забула, якого це бути вісімнадцятирічною, коли сама не знаєш чого хочеш. Мізки не встигають за серцем і робиш дурість за дурістю. Коли їх накопичується критична маса, зариваєшся головою в подушку і довго виєш від досади на себе, не розуміючи, як могла наробити таке.