Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Альбрехт сумнівався, що йому варто йти до Кірта без супроводу. Його не лякала так зустріч з дядьком. Бо у випадку, якщо колишній друг захоче напасти, він не зможе себе захистити. 

Ця розмова дійсно була найважчою за ці пів року. А можливо навіть за увесь той час, що пройшов від втечі з Рамплуру. Кірт мовчав прихившись спиною до стіни та закинувши голову удавав, що розглядає стелю. Те, що він зараз може сидіти на м’якому ліжку, а не на соломі ніскільки не покращило його настрій.

Замовкнувши, Альбрехт відчув, що по чолу вже тече піт. У кімнаті повисла тиша. Через хвилин п’ять Кірт важко зітхнув, це був перший звук, що він видав за увесь час.

- І я маю тебе пробачити? Та повірити на слово?

- Ти мені нічого не винен. Я просто хочу виправити те, що мені під силу. А якщо ти мені допоможеш, ми зможемо звільнити більше полонених!

- Я ж у цій кімнаті під замком, правда? - поцікавився він, подивившись йому в очі. Альбрехт кивнув. - Тоді йди. Мені потрібен час все обміркувати!

- Охорону приберуть, коли впевняться, що ти не завдаси нікому шкоди. Це рішення імператора.

– І правильне рішення! – хижо посміхнувся Кірт. – Скажи там, щоб мене погодували. Ну і принесли те, в чому я зміг би помитися. І, будь ласка, не попадайся мені на очі хоч до завтра.

Альбрехт кивнув, вставши зі стільця. Він хотів ще щось сказати, але йому вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що час йти.