Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Альбрехт погано спав уночі постійно повертаючись думками до Кірта. Навіть знаходячись поряд з Радою він відчував себе тим самотнім хлопцем, яким був після втечі з дому. А зараз зовсім поряд був його друг, частинка його минулого, куди він так сильно хотів повернутися довгий час.

Те, що Кірт не хотів його бачити вбивало. Не хотілося більше ні їсти, ні спати. Здається мало він пережив. Він заслуговував на більше нещасть, через те, що приніс рідним людям.

Хлопець половину наступного дня тинявся палацом не знаючи куди себе подіти. Йому не хотілося зустрічатися ні з орденом, ні з братом, ні з Радою. Подруга проводила тепер більшість часу у компанії лицарів Гармонії.

Вчорашня розмова з Богданом остаточно вбила гвіздок у кришку його труни. Альбрехт більше не знав що йому робити, та як спокутувати свою провину. І скільки б його не запевняли у протилежному лиш слова Кірта були істиною – він винен у тому, що сталося з Рамплуром.

Після обіду ноги його привели до коридору де була спальня Кірта. Біля дверей як завжди чергував охоронець. Озирнувшись, ніби боячись, що його хтось побачить, хлопець підійшов.

- Як він? – прошепотів він.

-  Сидить на своєму ліжку та дивиться у стіну. Але їсть добре.

- Не питав за мене?

- Ні. Він не говіркий.

Чого й вартувало чекати. Попрохавши повідомити, якщо Кірт захоче його бачити, Альбрехт пішов геть.

Скоріш за все цього не станеться ніколи. Навряд вони з Радою та Мерліном будуть у Каталінгу довго. Мерлін казав, що планує повертатися за тиждень, але за бажанням обох сторін він може переноситися в імперію телепортом. Альбрехту цей шлях був закритий. І хоч серце його залишалося тут, ця земля не приносила йому спокою.

* * *