Читати книгу - "Борва мечів"

«Ніколи» — хотів був відповісти Тиріон, та слова застрягли йому в горлянці. Серсея завжди шаленіла, що її не пускають до влади з огляду на стать. — «Якби дорнійський закон діяв на заході, вона була б законною спадкоємицею Кастерлі-на-Скелі.» Адже хоча вони з Хайме були близнюками, Серсея з’явилася на світ першою, і цього було досить. Підтримавши право Мирцели на спадок, вона тим підтримувала своє власне.

— Не можу сказати напевне, кого поміж Томена та Мирцели обере моя сестра, — визнав Тиріон. — Та байдуже. Батько ніколи не дасть їй такого вибору.

— Ваш батько, — мовив князь Оберин, — не житиме на світі вічно.

Від його голосу в Тиріона стало дибки волосся на потилиці. Раптом у голову знову полізла Елія та все почуте від Оберина під час подорожі випаленими полями. «Він хоче голову, яка вимовила наказ — не лише руку, яка тримала меча.»

— Нерозумно казати такі зрадницькі речі тут, у Червоному Дитинці, пане князю. Можуть почути маленькі пташечки.

— Хай чують. Невже це зрада — згадувати, що люди смертні? «Валар моргуліс» — так казали у Валірії за старих часів. «На кожного чекає смерть.» Потім сталося Лихо, і їхні слова справдилися — смерть їх дочекалася. — Дорнієць підійшов до вікна і визирнув у ніч. — Подейкують, що на вашу користь немає жодного свідка.

— Я сподівався, що ви упевнитеся у моїй невинності з одного погляду на моє чарівне личко.

— Помиляєтеся, шановний пане. Товстодупа троянда Вирію конче упевнена у вашій вині й хоче побачити вашу смерть. Його безцінна Маргерія теж пила з того келиха — він нам уже з півсотні разів нагадав.

— А в чому впевнені ви? — запитав Тиріон.

— У тому, що люди рідко бувають такими, як написано в них на обличчях. Ви виглядаєте таким винним, що я цілком певний вашої невинності. Та все ж вас засудять. По сей бік гір правосуд — дуже рідкісна страва. Елії, Аегонові та Раеніс не судилося її скуштувати. А ви ж чим кращі? Хтозна — може, справжнього вбивцю Джофрі з’їв ведмідь. Таке часто трапляється у Король-Березі. Ой, чекайте, згадав: ведмедя тримають не тут, а у Гаренголі!

— Ми граємося в якусь гру, абощо? — Тиріон почухав рубець носа. Він нічого не втрачав, кажучи Оберинові правду. — Ведмідь у Гаренголі справді є, і він справді з’їв пана Аморі Лорха.

— Яка прикрість. Оце людині не пощастило, — зазначив Червоний Гаспид. — І вам теж. Цікаво, чи усі безносі люди отак поганенько брешуть, га?

— Я не брешу. Пан Аморі витяг принцесу Раеніс з-під ліжка її батька і заколов на смерть. З ним було кілька стражників, та їхніх імен я не знаю. — Тиріон нахилився уперед. — А принцові Аегону розтрощив голову об стіну і зґвалтував вашу сестру Елію з його кров’ю та мозком та руках не хто інший, як пан Грегор Клеган.

— Отакої! Ланістер, і раптом сказав правду? — Оберин холодно всміхнувся. — Але ж наказ віддав ваш батько, чи не так?

— Ні. — Тиріон збрехав без жодних вагань, і навіть не спитав себе, чому.

Дорнієць підняв одну тонку чорну брову.

— Який відданий син. І яка благенька брехня. Саме князь Тайвин показав королю Роберту дітей моєї сестри, загорнутих у кармазинові ланістерівські киреї.

— Вам варто обговорити це з моїм батьком. Він там був власною особою. А я тоді перебував у Скелі — ще такий юний, що гадав, ніби ота дрібничка між ніг годиться лише сцяти.

— Можливо. Але ж зараз ви тут, і як на мій погляд, маєте трохи клопоту. Вашу невинність кожен дурень бачить так само ясно, як рубець на обличчі. Але кожен дурень вас не врятує. Не врятує і рідний батько.

Дорнійський князь усміхнувся.

— Зате врятую я.

— Ви? — Тиріон пильно роздивився його обличчя. — Ви лише один суддя з трьох. Як ви мене врятуєте?

— Авжеж не як суддя. А як ваш поборник у судовому двобої.

Хайме VIII

У білому покої на білому столі лежала біла книга.

Покій був круглий, його вибілені вапном кам’яні стіни завішували білі вовняні гобелени, а сам він складав перший поверх Башти Білих Мечів — стрункої чотириповерхової споруди, врізаної у кут замкового муру над затокою. У підвалі зберігалися обладунки та зброя, а на другому і третьому поверхах розташувалися невеличкі, суворо-вбогі келії, де спали шість братчиків Королегвардії.

Одна з тих келій належала йому протягом вісімнадцяти років. Та цього ранку він переніс своє майно на верхній поверх, відданий цілком під помешкання Регіментаря. Ті помешкання теж не були надто багаті, хоча й просторі; зате вони вивищувалися над зовнішнім муром, і звідти можна було бачити море. «Тут мені має припасти до смаку» — подумав він. — «І видовище з вікна, і решта всього.»

Увесь блідий та білий, як помешкання навколо, Хайме сидів коло білої книги у білому вбранні Білих Мечів і чекав на своїх білих присяжних братчиків. При боці в нього висів довгий меч-півторак. «При боці, та не при тому.» Раніше він завжди носив меча на лівому стегні, щоб витягати з піхов поперек тіла. Цього ранку Хайме причепив його на праве — під лівицю. Проте вага меча відчувалася незвично, чудернацько; при спробі оголити клинка власний рух здавався йому чужим і незграбним. Одяг теж пасував погано; зимовий стрій Королегвардії — жупан та штани з вибіленої вовни, важке біле корзно — теліпався на Хайме, наче на гвіздку.

Хайме коротав дні на суді над своїм братом, стоячи якнайдалі вглиб палати. Тиріон його або не бачив, або не впізнавав, та й не диво — його вже ледве впізнавала половина двору. «Я чужий у власному домі.» Син його помер, батько від нього відмовився, а сестра… вона більше не лишалася з ним наодинці жодного разу після того першого дня у королівському септі, де Джофрі лежав у оточенні свічок. Навіть коли короля несли до могили у Великому Септі Баелора, Серсея сторожко трималася осторонь.

Хайме ще раз роззирнувся Круглою Палатою. Стіни вкривали гобелени білої вовни, над комином висів білий щит і два схрещені мечі. Крісло за столом зроблене було зі старого чорного дубу, подушки на ньому — з вибіленої телячої шкіри, потоншеної багатьма роками вжитку. «Їх витирав