Читати книгу - "Аналітична історія України"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але, що би там не було потім, а на початку московська фальшивка спрацювала та Іван Дем’янюк на початку 1981 був арештований і обвинувачений в тому, що він і є отой легендарний «Іван Грозний», повинний у знищенні десятків тисяч людей.
Можливо, що організатори процесу в США – з самого початку знали, відали, що творять, та сподівалися не так на вирок у справі, як підняти цим судом антиукраїнську кампанію в пресі світу, за наказом Москви. Що цілком і повністю вдалося. Бо, прововтузившись п’ять (!) років і так нічого певного й не встановивши, американська Феміда передає 28.02.1986 Івана Дем’янюка до Ізраїлю, – хай там судять: може у них щось вийде…
Там теж не надто квапляться, – все життя попереду, та обвинувачення пред’являють тільки 29.10.1986, а суд розпочинається 25.11.1986. Через п’ятнадцять місяців або 92 засідання, суд 25.04.1987 виносить нарешті Дем’янюкові смертний вирок, але… сумніви полишаються надто великими. Івана Дем’янюка тримають у буцегарні ще 5 років, та… врешті скасовують вирок; все розпочинається з самого початку: справа спрямовується на нове дослідування. А підсудний, якого все одно прийдеться виправляти, – все сидить і сидить; в сумі – десь п’ятнадцять років. А, якби ще не добросовєсність ізраїльських юристів, – міг би приплатити й життям. За віщо ж це все?
Так покінчився нічим чи не самий ганебний зі судових процесів XX ст.
Думається, поки держава (будь-яка) не буде вимушена по закону оплачувати мільйонними сумами кожен рік, марно проведений людиною у в’язниці, – порядку в світі так і не буде. Бо сучасна Феміда вже не тільки безока, – вона ще й безмозгла…
* * *
Але, якщо хтось там думає, що на тому воно все й покінчилося, та людину яка марно, ні за що провела в тюрмах цілих п’ятнадцять років, не отримавши за це й копійки компенсації, нарешті полишили у спокої, то… Як же капітально помиляється! Адже отих, тоталітаріїв і з ними, порізнює від людей, насамперед, патологічна мстивість. Пригадайте, як ретельно вони вишукували всіх, хто тоді 1945 (або раніше) наважилися збігти зі совєцького раю – «родіни всєх трудящіхся». Скільки сил та засобів на це витрачали, аби лише останнє слово полишилося за ними. Так сталося й тут.
Бо десь на самому початку 2002 нас сповістили, що все – таки отой Іван Дем’янюк, хоч і доведено, що нікого не вбивав, але все ж незаконно отримав свого часу американське громадянство. Та був його, нарешті, законно позбавлений.
Що ж тут поробиш… Як воно комусь, хоч окремому недоумкові, а хоч і цілій великодержаві свербить виставити себе на загальне посміховисько, – хто ж може цьому запобігти? – в такі часи живемо…
Доповнення 1
Греко-католицька церква
Незаперечним є мабуть те, що кожен окремий нарід має право на свій власний шлях до Бога. Колись, власне, так воно й було, релігія була невід’ємною частиною національної культури, та спільним тут було для народів Великого Степу, хіба поняття єдиного вічного Бога Хана Тенгрі – Владця Неба, з яким уже кожен нарід спілкувався на свій спосіб. Та то було, можливо, й найкраще.
Але, внаслідок певних історичних причин, а простіше кажучи – розвитку імперіалізму, який вбачав у релігіях додатково потужне знаряддя впливу, – з’являються так звані світові реліґії: християнство, іслам…
Не оминув цього шляху й російський імперіалізм. Він, від самого початку існування державності, яку можна назвати російською, – спирався на християнство візантійського обряду, відповідно спростивши його та пристосувавши до власних цілей. Так було від початку відокремлення київських колоній 1169, в наступній Московії та двох російських імперіях, Першій (1721–1861) та Другій (1861–1917). Але до Третьої імперії (1917–1991) російський імперіалізм для чогось розчарувався з релігії минулого та створив нову – атеїзм, таку собі Віру в Ніщо. Атеїзм, або дослівно – безбожжя, був завжди, але оформився до чогось систематичного у Вік Просвіти – XVIII ст., коли європейське християнство взагалі підірвало свій авторитет кривавою Тридцятирічною війною, що спустошила половину Європи.
Можливо, що тут відіграло роль саме оте їх: «Грабь награблєнноє!» Бо у церкві – було таки на той час, чого пограбувати.
Але війна 1941–1945, підчас якої прийшлося мобілізувати й те, що полишилося від імперіалістичних традицій минулого – почасти відродила й церкву. Нове, ентузіастичне ставлення біло-еміґрантських кіл до переможної сталінської диктатури – вимусило й диктатуру піти на певні поступки; зокрема в релігійному питанні. Віднині Москва дозволяє собі й певні поступки, певні послаблення щодо так переслідуваного тридцять років християнства.
Тепер у країні існує ніби дві релігії – атеїзм для партійних та православ’я для безпартійних. Але – на певних умовах.
Попри таке нечуване потурання минулому – й церква мусить, зі свого боку, – осучаснитись. Всі православні святі отці мають перебувати на службі в КҐБ, аби мати можливість зрадити таїнство сповіді в інтересах державного донощицтва. Без цього вони не мають права виконувати церковні обряди. Дозволені, а як же, й духовні семінарії, хоч від поступаючих до них вимагається, «аби не були фанатиками». У перекладі з езопівської мови це означає, що вони не повинні вірувати в Бога насправді.
* * *
Так сталося по війні з православ’ям, яке в такий спосіб повернулося (до певного ступеню, ясна річ) в ранг державної релігії. Але, як же з іншими – з інакше віруючими? Їм тепер не потурають. Втім, так само, як і раніше. Католицтво? – «что ви, что ви…». Іслам? – «так ето ж формєнноє басмачєство!..» Поладнали якось-такось лише з синагогами. Та, й те сказати – бо писок у пусі: спочатку полишили жидів німцям на з’єдення, а потім ще й собі хотіли депортувати геть; отого, 1953. Як же тут без синагоги…
В Західній Україні було поширене уніатство, ота єдина релігія, що набувши вчасно популярності й на схід від Збручу, – могла би запобігти зловісному аншлюсу, врятувати Україну від поглинання Росією. Не дати й полишитись у Польщі, але й не дати злитися з Росією; чи не унікальний історичний шанс? Але, на заході уніатство не занапастили, та воно тепер було релігією
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аналітична історія України», після закриття браузера.