Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Чому я маю щось вам доводити? — запитав Баст. — Чому мене має обходити ваша думка? Радійте своєму дрібному дурну­ватому невігластву. Я роблю вам послугу, не кажучи правди.

— А що то за правда така? — запитав Хроніст, відверто роздратувавшись.

Баст утомлено зітхнув і з цілковитою зневірою на обличчі поглянув на писаря.

— Я краще побився б із самим Галіаксом, — заговорив він, — краще пішов би проти всіх чандріян разом узятих, аніж перекинувся б десятьма словами із Ктей.

Тут Хроніст ненадовго замислився.

— Вони вбили б вас, — проказав він. У його голосі було щось таке, що це прозвучало як запитання.

— Так, — підтвердив Баст. — І все одно.

Хроніст витріщився на темноволосого чоловіка, що сидів навпроти нього, закутаний у ганчір’яну ковдру.

— Історії навчили вас боятися Ктей, — сказав він із відвертою огидою в голосі. — А цей страх робить вас дурним.

Баст знизав плечима і знову перевів порожній погляд на відсутній вогонь.

— Мені з тобою нудно, людцю.

Хроніст підвівся, ступив уперед і дав Бастові добрячого ­ляпаса.

Бастова голова хитнулася вбік, і якусь мить він здавався надто шокованим, щоб поворухнутись. А тоді стрімко звівся на ноги. Ковдра злетіла з його пліч. Він грубо схопив Хроніста за горло, показавши зуби. Очі в нього були чисто сині.

Хроніст зазирнув просто в них.

— Усьому цьому поклало початок Ктей, — спокійно проказав він. — Воно знало, що ви нападете на мене і це призведе до дечого жахливого.

Люте обличчя Баста застигло. Його очі округлилися. Він відпустив Хроністове горло, і з його плечей зникло напруження. Він почав опускатися назад на подушки канапи.

Хроніст відвів руку назад і ще раз дав йому ляпаса. Удар ви­йшов навіть гучніший, аніж першого разу.

Баст іще раз показав зуби, а тоді спинився. Його погляд пурхнув до Хроніста, а тоді — вбік.

— Ктей знає, що ви його боїтеся, — сказав Хроніст. — Знає, що я використаю це знання проти вас. Воно однаково вами маніпулює. Якщо ви не нападете на мене, це призведе до дечого жахливого.

Баст заціпенів, мов паралізований, застигши десь посередині між стоянням і сидінням.

— Ви мене слухаєте? — озвався Хроніст. — Нарешті прокинулися?

Баст зі спантеличеним зачудуванням на обличчі поглянув на писаря. На щоці у нього утворювався яскраво-червоний слід. Баст кивнув і поволі опустився назад на канапу.

Хроніст відвів руку назад.

— Що ви зробите, якщо я вдарю вас ізнову?

— Виб’ю з вас усі кишки, — серйозно відповів той.

Хроніст кивнув і знову сів на свою канапу.

— Я суто теоретично погоджуся з тим, що Ктей знає майбутнє. Це означає, що воно може багато чим керувати, — Хроніст підняв палець. — Але не всім. Фрукти, які ви сьогодні їли, все одно здавалися вам солодкими, чи не так?

Баст повільно кивнув.

— Якби Ктей було таке лихе, як ви кажете, воно шкодило б вам усіма можливими способами. Але воно так не може. Воно не змогло завадити вам викликати сміх у свого Реші сьогодні зранку. Не змогло завадити вам насолодитися сонячним промінням на облич­чі або цілувати фермерських доньок у рожеві щічки. Правильно?

На обличчі Баста зблиснула усмішка.

— Я цілував не лише їх, — зізнався він.

— Про це я й кажу, — твердо промовив Хроніст. — Воно не може отруювати все, що ми робимо.

Баст набув задумливого вигляду, а тоді зітхнув.

— У певному розумінні ви маєте рацію, — сказав. — Але лише ідіот сидить у будинку, що палає, й думає, ніби все гаразд, бо фрукти досі солодкі.

Хроніст демонстративно окинув поглядом кімнату.

— Мені здається, що шинок не палає.

Баст вражено поглянув на писаря й промовив:

— Та зараз увесь світ згоряє дощенту. Розплющте очі.

Хроніст насупився.

— Навіть якщо не зважати на все решту, — наполегливо продовжив він, — Фелуріян його відпустила. Вона знала, що він розмовляв із Ктей. Вона просто не могла випустити його у світ, якщо не володіла якимось способом захисту від впливу Ктей.

Від думки про це Бастові очі проясніли, а тоді майже миттєво погасли. Він хитнув головою.

— Ви шукаєте глибини в мілкому струмку, — промовив він.

— Не розумію, про що ви, — заявив Хроніст. — Із якої причини вона могла його відпустити, якщо він дійсно був небезпечним?

— Причини? — перепитав Баст із похмурою веселістю в голосі. — Та жодної причини. Причинно-наслідкові зв’язки її не цікавлять. Вона відпустила його, бо це тішило її гордість. Вона хотіла, щоб він пішов у світ смертних і співав їй хвалу. Розповідав історії про неї. Зітхав за нею. Тому й дозволила йому піти, — він зітхнув. — Я ж уже казав вам. Мій народ не славиться вдалими рішеннями.

— Може, й так, — відповів Хроніст. — А може, вона просто визнала, що намагатись обійти Ктей — марна справа, — він безжурно змахнув рукою. — Якщо будь-які дії з вашого боку будуть неправильними, можна спокійно робити що заманеться.

Одну довгу мить Баст сидів тихо. Відтак він кивнув — спершу ледь помітно, а тоді вже твердіше.

— Маєте рацію, — сказав він. — Якщо все однаково закінчиться слізьми, варто робити що хочеться.

Баст окинув поглядом кімнату, затим раптово звівся на ноги. Пошукавши якусь мить, знайшов товстий плащ, який лежав жужмом на підлозі. Енергійно потрусив ним і закутав у нього плечі, а тоді пішов до вікна. Там зупинився, повернувся до канапи й заходився порпатись у подушках, доки не знайшов пляшку з вином.

Хроніст явно спантеличився.

— Що ви робите? Вертаєтеся на поминки Шепа?

Баст, який саме йшов назад до вікна, зупинився. Мало не здивувався, що Хроніст досі стоїть там, де стояв.

— Я йду у своїх справах, — відповів Баст, затиснувши пляшку з вином під пахвою. Відчинив вікно й перекинув одну ногу назовні. — Не чекайте на мене.

***

Квоут енергійно ввійшов до своєї кімнати й зачинив за собою двері.

Він діловито заходив туди-сюди. Прибрав із каміна холодний попіл і поклав замість нього нових дров, а тоді запалив вогонь товстим сірником із червоною сіркою. Взяв іще одну ковдру й розклав її на своєму вузькому ліжку. Злегка нахмурившись, підібрав із підлоги зіжмаканий папірець і повернув його на письмовий стіл, де він опинився поряд із двома іншими зіжмаканими аркушами.

Відтак майже неохоче попрямував до ніг свого ліжка. Глибоко вдихнувши, обтер руки об штани й опустився на коліна перед темною скринею, що там стояла. Поклав обидві руки на вигнуту кришку й заплющив очі, неначе щось наслухаючи. Заворушив плечима, потягнувши за кришку.

І нічого. Квоут розплющив очі. Його вуста стиснулися в похмуру риску. Його руки заворушилися знову — потягнули сильніше, напружилися на одну довгу мить, а тоді здалися.

Квоут стуманіло підвівся й підійшов до вікна, з якого було видно ліс за шинком. Відчинив його й висунувся назовні, потягнувшись униз обома руками. Відтак повернувся всередину, тримаючи в руках тонку дерев’яну скриньку.

Змахнувши шар пилу й павутиння, відкрив її. Всередині лежали ключ із темного заліза і ключ із ясної міді. Квоут знову став на коліна перед скринею та вставив мідний ключ у залізний