Читати книгу - "Борва мечів"

Хайме обернувся до пана Бороса Блаунта. Упродовж останніх років той наїв чималий кендюх сала, хоча завдяки міцному кістяку тримався ще нівроку.

— Ви, пане Боросе, видаєтеся мені людиною, що поціновує смачний стіл. А відтак надалі куштуватимете усе, що їстиме чи питиме король Томен.

Пан Озмунд Кіптюг гучно зареготав, Лицар Квітів посміхнувся, а пан Борос набув темного кольору дозрілого буряка.

— Що за маячня?! Я не куштувальник страв, а лицар Королегвардії!

— На жаль, так. — Дарма Серсея зірвала з нього біле корзно. Але батько лише додав ганьби, повернувши його Боросові на плечі. — Сестра розповіла мені, як охоче ви віддали мого небожа Тиріоновим сердюкам. Сподіваюся, морква та горох не так страшно вас лякатимуть. Коли ваші присяжні братчики вправлятимуться у дворищі з мечами та щитами, ви ставатимете до битви з ложкою та мискою в руках. Томен дуже любить пироги з яблуками — спробуйте хоча б їх уберегти від зловмисних найманців.

— Ви смієте так говорити до мене?! Ви?

— Смію, бо не розумію, чому ви тут. Вам би личило загинути в бою, але не віддати Томена до полону.

— Як ви, пане, загинули на захист Аериса? — Пан Борос скочив на ноги та вхопився за руків’я меча. — Я не… я не терпітиму такого поводження! Як на мене, то не я, а ви мали б куштувати страви! Бо до чого ще придатний безрукий каліка?

Хайме вишкірив зуби.

— Погоджуся — з мене оборонець короля, мабуть, не кращий, ніж із вас. То беріться за отой рожен, якого ви там пестите коло дупи, і спробуймо, як вам пощастить обіруч супроти моєї лівиці. Зрештою з нас двох живим лишиться один, і Королегвардії від того тільки покращає.

Доказавши, він звівся на ноги.

— Або ж ви можете повернутися до свого обов’язку. Вам обирати.

— Пхе!

Пан Борос вихаркнув просто до ніг Хайме грудку зеленого слизу і вийшов геть, не оголивши клинка.

«Та він боягуз! Це добре.» Вже немолодий, опасистий і досить посередній мечник, пан Борос одначе був цілком у змозі порубати Хайме на криваві клапті. «Щастя, що Борос цього не розуміє. І решті знати не треба. Вони боялися того лицаря, яким я був, а цього, яким став — лише зверхньо жаліють.»

Хайме всівся назад у крісло і обернувся до Кіптюга.

— Пане Озмунде! Я вас не знаю, і це видається мені дивним. Я ж бо бився на герцях, у бугуртах і битвах по всьому Семицарстві. Мені відомі усі заплотні лицарі, мандрівні охочекомонники та юні вдатні зброєносці, які за моїх часів мали зухвалість вийти на бойовисько і зломити списа так, щоб їх помітили. То як сталося, що я нічого не чув про вас, пане Озмунде?

— Цього не скажу, ясний пане. — Поперек обличчя пана Озмунда сяяла широчезна посмішка, наче вони з Хайме були старими приятелями, а тут просто гралися у якусь кумедну гру. — Може, так сталося тому, що я не турнірний лицар, а муж війни.

— І де ж це ви мужніли на війні, перш ніж моя сестра вас віднайшла?

— Тут, там і деінде, пане Регіментарю.

— Я бував у Старограді на півдні, у Зимосічі на півночі. Їздив від Ланіспорту на заході до Король-Берега на сході. Але ні до Туту, ні до Таму не заглядав одвіку. І Деінде чомусь проминув. — За браком пальців, Хайме тицьнув пеньком руки в напрямку величенького кривого дзьоба на Озмундовому обличчі. — Запитаю знову. Де саме ви служили на війні?

— На Порогах. Трохи у Спірних Землях. Там завжди війна. Служив у полку «Небоїв», бився разом із ними за Лис і трохи за Тирош.

«Тобто за кожного, хто платив гроші.»

— І як вас у цій службі спіткало лицарське звання?

— Я був висвячений на бойовищі.

— Ким?

— Паном Робертом… Камінцем. Він давно загинув, пане Регіментарю.

— Авжеж.

Може, той пан Роберт Камінець був шляхетний байстрюк із Долини, що продавав свого меча у Спірних Землях. А може, пан Озмунд нашвидкуруч зліпив вигаданого лицаря з імені мертвого короля і першого-ліпшого камінця під ногами. «Чим думала Серсея, коли давала отакому харцизу біле корзно?»

Втім, майже напевне Кіптюг сяк-так умів тримати меча і щита. Сердюки зневажали лицарські чесноти, але лицарську збройну науку зовсім зневажати не могли — принаймні, якщо хотіли жити.

— Гаразд, пане, — мовив Хайме. — Можете йти вільно.

Кіптюг знову вишкірився і вийшов перевальцем без зайвого поспіху.

— Пане Мерине, — усміхнувся Хайме до понурого лицаря з іржаво-рудим волоссям і мішками під очима. — Чув я між людей такий поголос, що Джофрі полюбляв карати Сансу Старк вашими руками.

Він погортав Білу Книгу лівицею.

— Ось, майте ласку — покажіть мені, де саме у наших обітницях ми присягаємося бити жінок та малих дітей.

— Я зробив те, що наказали їхня милість король. Ми присягаємося коритися наказам.

— Віднині й надалі вгамуйте трохи вашу запобігливість перед королем. Моя сестра — королева-намісниця. Мій батько — Правиця Короля. Я сам — Регіментар Королегвардії. Коріться нам, і нікому іншому.

Пан Мерин почепив на обличчя упертий вираз.

— Ви наказуєте мені не коритися королю?!

— Королю вісім років. Найперший наш обов’язок — захищати його. Зокрема — від нього самого. Поміркуйте отією бридкою штуковиною, на яку ви насуваєте шолома. Якщо Томен накаже вам засідлати його муцика — підкоріться. Якщо він накаже свого муцика зарізати, прийдіть до мене.

— Авжеж. Як накажете, пане Регіментарю.

— Ви вільні.

Коли Трант вийшов, Хайме обернувся до пана Балона Лебедина.

— Пане Балоне! Я бачив вас на кінних герцях безліч разів, а у бугуртах бився і на вашому боці, й проти вас. Мені розповідали, що свою мужність ви безліч разів довели у битві на Чорноводі. Королегвардія вшанована вашою присутністю.

— Це я вшанований великою честю, пане Регіментарю, — обережно відповів пан Балон.

— Та все ж я маю до вас одне запитаннячко. Ви служили престолові цілком вірно… але Варис каже, що ваш брат воював на боці Ренлі, а потім на боці Станіса, тоді як ваш вельможний батечко вирішив зовсім не скликати корогви і всю війну просидів за мурами Шолом-Каменя.

— Пан батько вже старі, пане Регіментарю. Їм далеко за сорок, і їхні звитяги на війні давно скінчені.

— А що скажете про вашого