Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

- У мене інша інформація.

   Покидаю їхню компанію та йду на вулицю, аби чимось зайняти руки та спокійно підготуватися до завтрашньої розмови. Але про спокій я можу лише мріяти, тому і вечір і ранок минають у хвилюванні та передчутті.

  Коли приходить час виїжджати до міста, Вероніка довго обирає, що одягнути та як заплести волосся. Ледве вмовив на джинсовий комбінезон та дві кіски, запевняючи, що Олесі точно сподобається.

     Паркую автомобіль біля вказаної кав’ярні.

- Ми з мамою тут уже були, - говорить Ніка, озираючись довкола, коли заходимо у приміщення.

   Брови самі сходяться на переніссі. Вона рідко покидає з нею межі квартири.

- Коли це було? – запитую, всаджуючи малу за вільний столик та сідаю навпроти неї.

- Тоді, коли я ходила до Олесі в гості.

   Це дивно. Але, швидше за все, просто випадковість.

   Поки чекаємо, замовляю для Ніки какао, Олесі латте з солоною карамеллю, хоча не знаю, чи досі вона його п’є, і собі звичайну чорну каву.

   Встигаю майже спустошити свою чашку, коли Ніка зривається на ноги та біжить.

- Олеся! – обертаюся і бачу, як Вероніка міцно вхопила її за талію та обіймає.

   Підводжу погляд вгору і серце спершу сповільнює, а тоді пришвидшує ритм, як відбійний молоток. Зараз проб’є в грудях діру. Скільки разів я уявляв, що було б якби… Якби це Олеся була вагітна моєю донькою, якби її я побачив у білій сукні і щовечора повертатися додому, де мене чекає лише радісний сміх, а не постійний вереск та істерики. Якби дім був справді домом. Де ми щасливі втрьох. Де вночі ми лишаємося наодинці  і цілий світ для нас зникає, а зранку вона не розвіюється, як вранішній туман…

    Олеся нагинається до Ніки і на плече спадає довга коса. Донька весело їй щось щебече, але я не чую жодного звуку. Зараз увесь світ для мене звузився лише до них двох. Невідривно слідкую поглядом, як дівчата, тримаючись за руки, сідають навпроти. Ніка метушиться з рюкзаком та простягає аркуш паперу. Олеся уважно його розглядає та обіймає малечу. Переводить погляд на мене і щось говорить, а я зависаю на тому, як рухаються її губи.

- Вітецький! Німим став? – приводить мене до тями, клацаючи пальцями перед обличчям.

- Вибач, задумався. Привіт, - чорт, здається у мене вселився той самий чотирнадцятирічний бовдур і вся заготована промова залишилася за дверима, як і моє вміння говорити. – Давно тут працюєш?

- Олеже, я не маю часу на світські бесіди. Коротко і по суті розкажи, що від мене потрібно.

- Дякую, що погодилася, я розумію…

- Я не для тебе це роблю, - перебиває, - Ніко, ось там є столик, де ти можеш помалювати. Намалюєш для мене чи для тата ще один малюнок?

    Ніка вискакує з-за столу і відправляється у вказаному напрямку. А я роблю глибокий видих і починаю розмову, яку вона так і не дала мені можливості закінчити шість років тому.

- Олесю, я цілком усвідомлюю, що вже нічого не виправити, але благаю тебе, дай розповісти тобі все від початку до кінця!

   З неї виривається якийсь моторошний сміх, від якого мене обдає холодом. Вираз її обличчя вмить перетворюється на холодну маску.

- Не напружуйся. Я на власні очі все бачила від початку й до кінця.

   Всередині мене все моментально холоне, ніби ковтнув рідкого азоту. Звук падіння чашки, що саме в цей момент я скидаю на підлогу, віддається у скронях, наче тріск у грудній клітці. Цієї деталі я не знав.