Читати книгу - "Чому ти нас зрадив?, Аріна Громова"

Деякий час я залишалася в напрузі, очікуючи, що історія з грошима якось продовжиться, матиме неприємні наслідки, але час минав, а нічого подібного не відбувалося. Повний спокій. Нарешті, я дозволила собі розслабитися.

Життя йшло далі.

Почалося навчання в університеті. Лютий допоміг знайти мені підробіток. Більша частина дня йшла на малюків і заняття, але завжди залишалася пара вільних годин, які я намагалася використовувати правильно.

Звісно, з урахуванням тієї готівки, яка мені дісталася від бандитів, я могла дозволити собі безбідне життя, але витрачати все зараз здавалося поганою ідеєю.

У майбутньому ще багато витрат. Школа для моїх діток, гуртки, репетитори. А потім їм і зовсім потрібно буде вступати до університету.

Можливо, я занадто далеко заглядала наперед. Але краще подумати про все зараз і підготуватися заздалегідь, ніж потім гірко шкодувати від того, що на найважливіші речі не залишиться фінансів.

А хіба мало що ще може статися? Якісь непередбачені обставини?

Загалом, ризикувати не можна. У мене троє дітей. І крім мене нікому про них подбати, а значить, потрібно бути обережною.

Я добре зналася на математиці, тому Лютий і влаштував мене в приватну школу свого приятеля.  Робота онлайн. Їхати нікуди не потрібно. Хоча навіть у таких умовах доводилося викликати няню, щоб посиділа з малечею, поки в мене урок, але я не залишала їх надовго. Вони відчували, що я поруч, чули мій голос.

Можливості шкодувати про минуле не було. Не залишалося жодної вільної хвилини. І нарешті, я почала забувати колишнього чоловіка.

Рани в душі затягувалися. Занадто багато всього відбувалося навколо. Бурхливий потік подій. То робота, то лекції. То контрольні, то зустрічі з Уляною.

А ще - я дивилася на те, як ростуть малюки, і раділа. Серце заливало теплотою. Чомусь зовсім не думала про Давида.

Майже не думала. На серці залишилася тяжкість, але я намагалася відпустити це почуття до кінця. Відкривалася змінам, майбутньому.

- Ти ж будеш нашою хрещеною? - запитала Уляна, коли в них народився малюк.

Відмовити я не могла.

Ми дуже зблизилися за минулий час. Дуже часто зустрічалися. Уляна встигла познайомитися з моїми малюками. Іноді вона приїжджала до нас у гості, іноді ми вирушали у величезний особняк Лютого.

Хвилював мене тільки Молотов.

Всупереч моїм очікуванням, він ніяк не бажав відмовлятися від своєї ідеї. Ні, він не стомлював мене залицяннями, ні на що не претендував. Просто постійно допомагав, опинявся поруч, ніби відчував, коли потрібна його допомога.

Не знаю, як йому це вдавалося. Без зайвих слів. Чітко. По-чоловічому. Часом у мене навіть виникала думка - а чому б нам і справді не спробувати? Чому б не побудувати стосунки?

Але я швидко відмовлялася від цієї ідеї. У моєму житті немає місця для іншого чоловіка, тож буде нечесно давати Климу надію. Крім дружби між нами нічого не може бути.

- Давай підвезу, - запропонував він, спостерігаючи, як виходжу з квартири і прощаюся з нянею.

Ми зіткнулися поряд з моєю квартирою.

- Ні, дякую, Лютий відправив за мною машину.

Молотов похмурішав. Як і щоразу при згадці Тараса. Здавалося, він не вірив, що в нас звичайне спілкування.

- Сьогодні хрестини, - додала я.

- Пам'ятаю, - сухо кинув Клим.

Попрощалася з ним і пішла вниз. Там уже чекало авто. Відкриваючи дверцята, обернулася, побачила, що Молотов застиг на порозі перед під'їздом і проводжав мене поглядом.

Можливо, в іншій ситуації така увага з боку чоловіка могла б лестити. Але тут я відчувала зовсім інші почуття.

От би Клим зустрів іншу дівчину. Вільну від зобов'язань. Без дітей. Упевнена, він би зробив її найщасливішою. А я... я бачила сенс життя тільки у своїх янголятах. Мої трійнята єдині, про кого я хвилювалася і з ким мріяла провести залишок днів.

Завжди поспішала швидше повернутися додому, розцілувати малюків.

Церемонія хрещення пройшла швидко, а потім було невеличке свято для близького кола, найкращих друзів родини. Щойно все завершилося, я заквапилася додому. Хотіла ввечері вийти гуляти з дітками сама. Покатати їх по нашому району.

- Уже поїдеш? - запитала Уляна.

- Так, - усміхнулася. - Малюки чекають.

- Розумію, - кивнула подруга і притиснула сплячого синочка до грудей, поцілувала його в маківку. - Звісно, тобі пора.

Охоронці Лютого відвезли мене додому. Ще я помітила, що вони наглядають за мною. Постійно хтось перебуває біля під'їзду.

Проти такого зовсім не хотілося заперечувати. Добре, що ми під наглядом, адже надто багато дивних і підозрілих історій розгорнулося. Монах ніяк не виходив із голови. Те кляте прізвисько не давало мені спокою.

Якби я знала, хто він... але ні, впевнена, краще не знати.

- Ви так швидко повернулися, - здивувалася няня, коли я увійшла до квартири. - А як же свято?

- Трохи відзначили, - кивнула і підійшла до малюків.

Вони тут же обернулися, потягнули ручки до мене. Тож я присіла, обійняла їх, зацілувала.

- Дякую, ви можете йти, - звернулася до няні.

- Упевнені?

- Звичайно, тепер я сама впораюся.

- Я просто подумала...

- Що? Виникли проблеми? - напружилася. - Щось сталося, поки мене не було вдома?

- Ні, ні, нічого подібного.

Пішла її проводити.

- Можливо, я лізу не у свою справу, - зітхнула жінка. - Але не можу промовчати. Ви ще така молода жінка, а повністю присвятили своє життя дітям.

- Не бачу тут жодної проблеми.

- Так, зрозуміло, проблеми й немає. Просто... діти ж виростають. Одружуються або виходять заміж, заводять свою сім'ю.

- Нехай так.

- Вам би й про себе трохи подумати. Хоч іноді розвіятися. У вас ось цей сусід дуже цікавий чоловік. Ви б звернули на нього увагу. Здається, ви йому подобаєтеся. 

- Дякую, я вас зрозуміла.

- Вибачте, не хотіла образити.