Читати книгу - "Не вбивай"

— Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його.

— Котрі він жертвує для добра і слави його милості гетьмана Мазепи.

— Що нового?

— Багато…

— Primo? [20]

— Кочубей.

— Secundo? [21]

— Станіслав.

— Tertio? [22]

— Carolus rex… [23]

— Починай, вашець з Кочубея.

Архієрей відчинив уста, підняв брови, висунув очі з глибоких орбіт, але гетьман поклав нараз руку на плече:

«Гов!»

Архієрей перемінився в знак питання.

— Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященність ваша, заки електор возглагодав двічі, спустила дав голендерські дукати?

Труп'яча головка всунулася в рамена і порскнула сміхом:

— Зузанна, милосте ваша, noli me tangere [24], Зузанна… Але звідки милість ваша навіть про таку нікчемну дрібницю знають?

— Гетьман Мазепа все знає. Затям собі, архієрею… А тепер ad rem! [25] Primo: Кочубей.

— Кочубей новий донос до царя післав.

— Певно?

— Як Бог на небі. Царевичеві цей донос доставив, а царевич батькові переслав.

— То недобре.

— І я так гадаю.

— Що робити?

— Клин клином вибивають.

— Себто?

— Післати лист до царя, що Кочубей інтригу між гетьманом і царем затіяв, маючи на гадці розбити їх дійствія воєнні совокупнії.

Гетьман подумав хвилину:

— Гаразд, пиши. На столі є все потрібне.

Розстрига сів, гетьман став диктувати лист. Писар ледве настигав писати під скорий диктант.

— Скінчив?

— Так.

— Прочитай!

Розстрига прочитав письмо, гетьман поправив дещо і казав переписати начисто, вважаючи, щоб ні одної похибки не була Тоді ще раз провірив і підписав.

— Готово. А тепер перейдемо до другого пункту, себто до короля Станіслава. Що він?

— Не хотів би я бути в його шкурі,

— Ов!

— А так. Взагалі, тепер людям умним і чесним нема що жити на світі, — і позбавлений престолу владика важко зітхнув.

— Мабуть, на себе натякаєш, — замітив гетьман.

— Суєту житейськую і нікчемність мирськую бачу. Ні честь, ні розум, ані пильна праця тепер ціни не мають.

— Проповідь остав на ті часи, як знов митрополитом станеш. Про Станіслава глаголи.

— Станіслав, як горох при дорозі, хто не хоче Хоч Carolus rex інсигнії королівські від Августа відібрав, Станіслав о корону дрижить. Цар її вже й знаменитому Євгенієві Савойському предкладав.

— І що?

— На щастя Станіслава, знаменитий імперський полководець до корони польської не палиться. Взагалі, цар нікого не минає, щоб Лєщинського позбавити корони. І до Англії, і до Людовика XIV, і до голяндських штатів, до всяких дверей стукає.

— Не все біблейні слова стукайте, а «отверзеться вам» справджуються в життю. Європа не хоче, щоб Росія стала європейською державою. Небезпечно медведя у пасіку впускати… А що ж поляки?

— Дальше конфедерують, одні за лясом, а другі з Сасом, ті другі не від того, щоб пальці при царські огнищі погріти. Невже ж?

— Прімас, куявський біскуп, любленський і мазовецький воєводи, коронний підканцлер беруть.

— Що ти кажеш?

— Спитай, ваша милосте, царського посла Українцева.

— То зле, бо Лєщинський чоловік порядний, але й не багатий, грішми проти грошей воювати не може, великого протектора має, короля Карла.

— Carolus rex протегує його так, як пустельника медвідь, коли ваша милість чув тую казку.

— Як медвідь каменем муху на лобі сплячого пустельника вбив? Чув.

— А так. Carolus rex не знає польських панів, накладає на них і на міста велику контрибуцію і не шанує католицького костьолу. Тим він Станіславові медвежу прислугу робить. Відштовхує від нього поляків.

— А що ж Станіслав переказує мені? — спитав гетьман.

— І питати не треба. Потопаючому і бритва пором. Станіслав згідний піти назустріч бажанням вашої вельможності, бо мусить. Годиться навіть на те, щоб гаранцію король Карло підписав.

Гетьман відітхнув.

— А тепер до третього пункту перейдемо, і до найважнішого. Що рішив Carolus rex, — отвічай!

Болгарин встав, відкашельнув, випрямився, і його труп'яча головка набрала такої важливої міни, якої гетьман ніколи в нього не бачив.

— Не представляй комедії, кажи! — наглив Мазепа.

— Терпіння, ваша милосте, терпіння! Це така благодать, якої з легкої руки не дають.

— Чого ж ти хочеш, дірявий міху, кажи!

Болгарин показав на свої драні чоботи, на заболочену рясу, на сорочку, давно не прану:

— Ось як виглядає довірений резістент по найсекретнішим ділам його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи!

Гетьман глянув на нього і мусів признати, що виглядав він погано.

— Ніби з дівками дрався. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?

— Коли Бог дасть, — відповів той. — Та я не один такий на світі.

Гетьман добув з-під подушки гаманець і кинув йому.

— Лови!

Труп'яча головка засвітила очима. Зловив гаманець, розпустив шнурок, висипав червінці на долоню і став їх числити.

— Є всі? — спитав жартовливо і злобно гетьман. Болгарин засоромився і сховав за пазуху гаманець з червінцями, а тоді розщібнув сорочку і зняв з шиї ланцюг з великим хрестом, котрий носив на голому тілі. Зубами розкрутив шрубки, і хрест відчинився. Добув з нього невеличкий шматок паперу, що був тісно скручений і зложений в кількоро. Гетьман догадався, що це лист.

— От, який хитрець! — сказав вдоволено. — Тебе хитрощів учити не треба.

— Біда — великий учитель, — відповів, подаючи гетьманові зім'ятий, дрібним, але виразним латинським письмом написаний лист від короля Карла.

Гетьман, побачивши підпис, зірвався на рівні ноги. Подужав і відмолод. Скоренько пробіг письмо. Лице його просіяло. На устах появилася тая приваблива усмішка, якою він умів чарувати людей. Прочитав удруге і перехрестився.

— Богові всемогущому хай буде честь і дяка. Скидаємо ненависне ярмо. Пічнемо нове життя. Благословення Божого просім, не для нас, а для нашої держави.

Відчинив вікно. Хотів кликати своїх старшин, щоб поділитися з ними радісною вісткою. Король Карло гарантував незалежність України.

Та нараз ніби хмара насунулася на небо. Пригадав собі Кочубея. Ще він жиє. Ще жиє українська леді Макбет, Любов Федорівна Жуківна. Жуківна… І гетьман задумався тяжко. Спомини тридцятьох літ, як хмара жуків, загуділи над ним. Важко відігнатися від них. А треба. Сказав аз, мусиш сказати буки. Не вільно здержатися перед нічим там, де рішається доля держави. Кочубей — камінь преткновенія. Його усунути треба з дороги, щоб не спинився на ньому цей великий камінь, котрий гетьман відвалив від гробу, в який на вічний упокой покладено волю України.

«На вічний упокой… Хіба ж є що вічного на світі? Для нас віки, для історії момент. Не знаємо, що буде. Та кождий з нас повинен сповнити це діло, на яке вказує йому його розум, як на завдання життя. Може, це й помилка. Хто