Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

Добре запитання. Відповіді на нього у мене немає.

— А може, у них мало щось бути? — сказав Банерджі.

Дігбі пхикнув.

— Добре. Припустимо, що вони сподіваються знайти щось у сейфах, але не знаходять. Чому ж не взяти поштові мішки? Якщо це не дурні селюки, мали б знати, яку цінність являє собою пошта. Щось тут не стикується. Ти хочеш, аби я повірив, що це банда розумників, які ретельно все спланували, але помилилися, напавши на потяг у ніч, коли того, що вони шукали, там не було, ще й запізнювався він на годину. Тоді вони припустилися ще однієї помилки, не пограбувавши пасажирів і не взявши поштових мішків, і врешті-решт випадково вбили охоронця.

Він повернувся до мене.

— Перестарався ти, Віндгеме. Це не твоя провина. Ти звик до Англії, де селюки набагато розумніші, ніж тут. Повір мені, це просто звичайнісіньке невдале пограбування.

Може, він і має рацію, але не подобається мені, коли читають нотації.

— Існує спосіб це перевірити,— сказав я.— Сержанте, вирушайте до Сілда. Поговоріть із начальником станції. Мені потрібен перелік багажу за минулу ніч. Знайдіть, чи було щось таке, що мало бути в потягу, але його не було. І з’ясуйте причину запізнення.

Банерджі кивнув і занотував інструкції до записничка. Цієї миті задзвонив телефон. Я відповів, і оператор з’єднав мене з Енні Ґрант у Будинку письменників. Шлунок зав’язався вузлом. Я попросив її зачекати і квапливо відпустив офіцерів: Дігбі пішов домовлятися про зустріч із Доусоном із підрозділу «Н», Банерджі поїхав на станцію Сілда, а по дорозі мав іще послати охорону до квартири Мак-Олі.

— Так, міс Ґрант? — запитав я, щойно двері за ними зачинилися.

— Капітане Віндгем,— пролунав її голос, у якому і краплини тепла, що було за обідом, не лишилося.— Ви хотіли зустрітися з містером Стівенсом. Боюсь, у нас іще хаос. Містер Стівенс вибачається, але сьогодні він з вами зустрітися не може.

Я здогадався, що він був у кабінеті поруч із нею. Може, навіть зазирав через плече.

— А завтра? — поцікавивсь я.

Запанувала пауза.

— Є час о дев’ятій. Підходить?

— Добре,— погодивсь я.— Гарного дня, міс Грант.

— Гарного дня, капітане Віндгем.

Я поклав слухавку, знову підняв і попросив з’єднати з гаражем, наказав, щоб автомобіль і водій були готові до поїздки в Коссіпор. Саме час відверто поговорити з повією Деві.

Не встиг я застібнути ремінь і взяти капелюха, як двері кабінету рвучко відчинилися і ввалився секретар лорда Таггарта, Деніелз, розпашілий, немов тікав від ведмедя.

— Віндгеме,— ледь вимовив він,— дякувати Богу.

— Пожежа, Деніелзе?

— Що? Ні. Хіба ви не отримали моїх повідомлень? Комісар вам улаштував зустріч із лейтенант-губернатором.

— О! Добрі новини. Коли?

— Десять хвилин тому.

Тринадцять

Чотири величезні крила навколо центральної частини, симфонія колон і карнизів, що завершується сріблястим куполом. Усе вельми вражаюче, і якщо від одного вигляду не перехоплює подих, то перехопить, поки підніматиметеся сходами до входу.

На сходах мене зустрів блідий хлопець у парадному костюмі та краватці. Схоже, якийсь урядовець середнього рівня, а може навіть верхнього прошарку середнього рівня, судячи з краватки. Він не представився, та й добре, бо все одно прізвище я б забув.

Він повів мене всередину до адміністративного крила. Ми поминули тронну залу, де колись сидів імператор в оточенні місцевих сатрапів. Тепер столицю перенесли в Делі, і навряд чи на троні знову хтось сидітиме, принаймні королівських сідниць йому на собі вже не відчути.

— Його честь прийме вас у блакитній вітальні,— сказав урядовець, коли ми проходили через багато подвійних дверей, які відкривали перед нами лакеї в тюрбанах і червоних із золотом лівреях.

Я кивнув, ніби щось тямив у кольорах кімнат святилища лейтенант-губернатора.

Кімната була вдвічі більша за кабінет лорда Таггарта на Лал-базар, але менша, ніж я очікував. За столом завбільшки з добрячий човен сидів сер Стюарт Кемпбелл, лейтенант-губернатор Бенгалії, і переглядав документи. Поруч стояв іще один урядовець у парадному костюмі та краватці. Коли ми увійшли, він прошепотів щось лейтенант-губернатору. Той підняв голову. Обличчя в нього було жорстким, не жорстоким, але суворим. Обличчя людини, яка звикла до влади, звикла керувати нечисленним натовпом заради його ж блага. Горбкуватий ніс, гострі риси обличчя й очі, що світяться рішучістю ділової людини. Усе разом надавало йому трохи роздратованого вигляду, немов у кімнаті стояв сморід і чув його лише він.

— Капітане Віндгем,— говорив він у ніс,— ви спізнилися.

Я перетнув акр відполірованої підлоги, що відділяв мене від столу, і сів навпроти нього. Він трохи здивувався.

— Я вважав, що вас прийде двоє.

— Боюся, мій колега мусить бути в іншому місці,— відповів я.

— Дуже добре,— сказав він.— Я так розумію, у Калькутті ви недавно.— Скоріше твердження, ніж запитання.— Мені хотілося, щоб такою справою зайнялася досвідчена людина, але Таггарт запевнив мене, що ви працювали в Скотленд-Ярді й упораєтеся краще за будь-кого.— Я не відповів, бо не схоже, щоб відповідь була йому потрібна.— Про прикрий інцидент, що стався два дні тому, ми повідомили самого віце-короля,— продовжив він.— І він вважає справою честі якомога швидше затримати злочинця і відновити налагоджену роботу урядових органів. Ви отримаєте все, що потрібно.

Я подякував.

— Якщо дозволите, ваша честь, я хочу поставити вам кілька запитань щодо Мак-Олі та його ролі в управлінні.

Лейтенант-губернатор посміхнувся.

— Авжеж. Мак-Олі був незамінним.— Він зробив паузу, а тоді виправився: — Ні, це не зовсім правильне слово. Жодна людина не може бути «незамінною», але він був важливою і суттєвою частиною урядового механізму в Бенгалії.

— Які саме обов’язки він виконував?

— Формально він відповідав за фінанси уряду, але фактично його функції були значно ширшими і включали в себе багато питань — від планування до впровадження законів.

— Дуже відповідальна роль.

— Так, дуже. Але Мак-Олі добре виконував свої обов’язки.

— Не знаєте, чи він останнім часом не відчував надмірного напруження?

— Скажіть мені, капітане,— відповів лейтенант-губернатор,— чи вам доводилося на війні бачити німецький табір полонених?

Цікаво, куди це він веде.

— Мені пощастило уникнути такої долі,