Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

– Це твоє право, – киває Артур. – Може, це і непогано. Головне не нервувати та думати про майбутні пологи. 

Ми замовкаємо, і я сподіваюся, що Мирон зараз піде. Чекаю цього. Просто дуже хочу поговорити з Артуром сам на сам. 

Мирон наче думки мої читає. Підводиться на ноги і йде до дверей. Нічого не кажучи, залишає палату, а я видихаю. 

– Що це з ним? – питає Артур. – Я здивувався, коли побачив його тут. 

– Я теж, – відповідаю. – Уявляєш, Мирон скасував весілля. Вони з Євою більше не разом. 

– Оце так новини! – хмикає Артур. – І що тепер? Тільки не кажи, що Мирон хоче бути з тобою! 

– Саме так, – киваю. – Він просить дати йому шанс. 

– А ти? 

– А я не готова… – шепочу. – Це занадто складно. Після всього, що було. 

– Ти все правильно робиш, Ясю, – Артур торкається моєї щоки теплою долонею. – Думай про себе і про нього, – киває на мій живіт. – А Мирон нехай заслужить твоє прощення. Якщо воно йому справді потрібне. 

Артур мене залишає, але обіцяє повернутися. Йому необхідно розібратися з ремонтом автомобіля, і я точно знаю, що він залишив всі справи та прилетів до мене. Це вкотре показує мені, що він неймовірний друг, але я не хочу, щоб Артур ризикував своєю роботою через мене. 

Поки нікого немає, хочу піднятися і сходити у вбиральню. Було б добре прийняти душ і голову помити, але не впевнена, що будуть сили зробити це самостійно. 

Повільно сідаю, а тоді встаю на ноги. Тримаюсь за ліжко, бо трохи страшно зробити перший крок. Наче все добре і голова не крутиться, але страх за малюка не дає продовжити.

– Ти куди зібралася? — в палату повертається Мирон і йде до мене. Не питаючи дозволу, обіймає за талію і стає занадто близько. 

– Мені у вбиральню треба, – кажу, почервонівши. 

– Я проведу, – заявляє. – Не хвилюйся. 

Мирон дійсно допомагає. Разом, крок за кроком, йдемо вперед і заходимо у вбиральню, де є душ і все необхідне, щоб привести себе до ладу. 

– Я буду чекати за дверима, – говорить, а я киваю. – Якщо буде погано – клич мене.

Киваю ще раз. Мирон виходить, а я видихаю. Серце б’ється швидко-швидко й обличчя горить. Роблю свої справи та мию обличчя холодною водою. Стає трохи краще, але власне відображення мені не подобається. На лобі шишка, темні кола навколо очей і бліда шкіра. Виглядаю жахливо і розумію, що поки що душ мені не світить. Хіба що з кимось. 

Уява одразу підкидає мені кадри того, як Мирон разом зі мною в душі… Знову мию обличчя і намагаюсь викинути це з голови. 

– Все добре? – він стукає у двері, а я наче з прострації виринаю. 

– Так! – кричу. – Вже йду!

Наближаюсь до дверей, але він відкриває їх першим. Роблю крок і думаю, що Мирон знову буде мене підтримувати, але цього разу він робить дещо інше – піднімає мене на руки.

– Що ти… – розроблено випалюю і хапаюсь за його плечі. Обличчя Мирона дуже близько до мого, і це… хвилює. 

– Хочу доправити тебе до ліжка цілою та неушкодженою, – він усміхається, а я ніяковію. Мирон несе мене туди, а тоді обережно опускає на простирадла. – Медсестра принесла їжу. 

Він ставить піднос поруч зі мною, а сам сідає в крісло. Схоже, Мирон нікуди не збирається і буде тут. 

Мені досі ніяково, але голод перемагає, і я їм. Насправді їжа тут така собі й не сильно смакує, але морити себе голодом не варіант. 

– Не смачно? – питає, уважно слідкуючи за моєю реакцією. 

– Ні, – кажу. – Хочеться чогось іншого.

– Чого, наприклад? – цікавиться.

– Не знаю, – замислююсь. – Я люблю морепродукти та всі страви, в яких вони є. 

– Я зрозумів, – киває. – Почекаєш трохи?

– На що? – дивуюсь. 

– Скоро побачиш, – Мирон забирає піднос і разом з ним залишає палату. Уявлення не маю, що він задумав. Невже організує зараз доставку з магазину? 

Чекаю десь пів години. За цей час встигаю все передумати, та Мирону вдається мене здивувати. Він не те що доставку замовляє, з їжею прибувають офіціанти та накривають стіл на двох осіб. Дивлюсь, як двоє дівчат у формі метушаться, розкладаючи страви, і не знаю, що робити далі. 

Коли вони йдуть, заходить Мирон з букетом квітів 3 руках. Він наближається до мене і простягає квіти. 

– Пробач, що довелося чекати, – говорить.

– Тобі не здається, що це занадто? – питаю і квіти забираю. 

– Не здається, – усміхається. – То що? Будемо вечеряти?

Мирон подає мені руку, а я вагаюсь лише секунду, а тоді вкладаю свою руку в його. 

Це просто вечеря, Ясю. Вона нічого не змінює. Але… увага Мирона дуже приємна. Таким хорошим я його ще не бачила.