Читати книгу - "Вітер у вербах, Кеннет Грем"

— Гаразд, слухай, що я тобі скажу, — мовив добрий машиніст. — Кажеш, ти праля? Що ж, дуже добре. А я, як бачиш, машиніст, і робота ця страх яка брудна. Не напасешся на неї сорочок, і моя дружина вже дивитися на них не може. Якщо ти, діставшись додому, випереш кілька моїх сорочок і перешлеш їх мені, то так і бути, візьму тебе на паровоз. Це, звісно, суперечить правилам залізничної компанії, та в цій глушині ми їх і так не дуже дотримуємося.

Варто було Жабсові залізти до кабіни машиніста, як відчай змінився радістю. За все життя життя він не виправ жодної сорочки, гадки не мав, як це робиться, і, зрештою, не збирався нічого прати. “Коли я буду вдома, у Жабс-холі, — думав він, — де мені нічого не загрожуватиме і де в мене знову будуть і гроші, і кишені для них, я просто надішлю машиністові грошенят, яких йому вистачить не на одне прання, а це те саме, що випрати самому, а може, й краще.

Черговий махнув прапорцем, даючи дозвіл, машиніст весело свиснув, поїзд рушив, набираючи хід, і Жабс зачаровано дивився, як вони минають справжнісінькі поля обабіч колії, дерева, живоплоти, корів, коней. Кожна мить наближала його до Жабс-холу, до вірних друзів, до грошей, які брязкатимуть у кишені, до м’якого ліжка, в якому він спатиме, до смакоти, яку він їстиме, до шаленого захвату, який викличуть розповіді про його походеньки та хитрощі. Він став стрибати, кричати, співати уривки з усяких пісень, чим дуже здивував машиніста, який бачив трохи праль на своєму віку, але щоб аж таких…

Вони проїхали вже чимало, і Жабс почав мріяти, що їстиме сьогодні на вечерю, коли, кінець кінцем, дістанеться додому, як раптом він помітив, що машиніст, якось дивно збентежившись, перехилився через поруччя та до чогось прислухається. Потім він видерся на купу вугілля і почав вдивлятися понад кабіною удалечінь. Нарешті, обернувшись до Жабса, він промовив:

— Що за дива! Сьогодні мій поїзд останній, більше в цьому напрямку ніщо не іде, а за нами, голову даю на відсіч, щось таки котиться!

Жабсову легкодумність як вітром здуло. Він став серйозним, спохмурнів, щось тупо занило в спині, потім — у ногах, захотілося присісти і зовсім не думати про можливі наслідки.

У небі світив місяць, і машиніст, стоячи на купі вугілля, нарешті помітив на колії, далеко позаду, якийсь рух.

— Ага, тепер я бачу! — вигукнув він незабаром. — Це паровоз женеться за нами, летить, як скажений! Схоже, погоня!

Бідний Жабс скрутився на вугільному пилу і намагався щось придумати, але нічого у нього, сердешного, не виходило.

— Вони наздоганяють! — закричав машиніст. — А люду на тому паровозі — тьма! Якісь пристаркуваті охоронці, он — алебардами погрожують, полісмени в шоломах — ач як кийками розмахують!.. Ще якісь одоробла в капелюхах, усі з револьверами… Сліпому видно, що то нишпорки. Весь той набрід махає руками, наче божевільний, та лементує раз за разом: “Стій!.. Стій!.. Стій!..”

І тут Жабс гупнув навколішки просто на вугілля, благально скинув лапи догори і заволав:

— Пане Машиніст, дорогенький, врятуй мене, просто врятуй, дорогий пане Машиніст, і я все тобі розповім! Ні, я не праля-простолюдинка, як може здатися на перший погляд! Мене не чекають ніякі діти, я взагалі не маю дітей! Я — поміщик Жабс, мене тут усі знають. Злі люди кинули мене за ґрати, але я, виявивши дива зухвалості та кмітливості, втік зі смердючої в’язниці. Якщо я потраплю до рук цій братії на паровозі, бідаці Жабсові знову світитимуть кайдани, хліб з водою, солом’яна постіль та вбоге животіння!

Машиніст пильно поглянув на Жабса.

— Ану кажи правду: за що сидів?

— Та ні за що, — відказав бідний Жабс, весь аж міняючись на виду. — Тільки й біди, що позичив автомобіль у людей, коли ті обідали. Однаково без діла стояв. Слово честі, я й не думав його красти. Просто людей, а надто юристів, хлібом не годуй, дай зробити з чиєїсь необачності чи легковажності зумисний злочин.

Машиніст знову зиркнув на Жабса:

— Либонь, ти далеко не янгол, тож за законом я мав би за першої нагоди віддати тебе в руки правосуддя. Та, схоже, ти таки втрапив у халепу. Справи твої кепські, але виказувати я тебе не стану. Крім того, я на своєму паровозі, а якісь полісмени будуть наказувати мені, що і як робити! І знай: коли я бачу сльози на очах у тварини, то розм’якаю серцем. Тому, Жабсе, не вішай носа! Не я буду, якщо ми не залишимо їх з носом!

І вони несамовито запрацювали лопатами, підкидаючи вугілля. Ревіла топка, металися іскри, паровоз стрибав і гойдався, та переслідувачі мало- помалу наздоганяли втікачів. Машиніст зітхнув, набрав повну жменю ганчір’я, втер ним чоло і сказав:

— Боюся, Жабсе, нічого доброго з цього не вийде. Сам бачиш, вони ідуть порожняком, і паровоз у них сильніший. Вихід у нас один, це твій шанс, тож слухай уважно все, що я тобі скажу. Скоро буде довгий тунель, а після нього колія йде через густий ліс. Я розженуся настільки, наскільки дозволятиме тунель, а ті, зрозуміло, трохи пригальмують, щоб часом не наразитися на нас у темряві. Коли вийдемо з тунелю, я скину пару, стишу хід, а ти стрибай на землю та ховайся в лісі, поки вони не бачитимуть тебе. Тоді я знову дам повний хід, і нехай женуться за мною скільки заманеться. Приготуйся: коли скажу, відразу стрибай!

Вони підкинули ще вугілля, поїзд влетів у тунель, парова машина гуркотіла, ревла, скреготала, врешті вони вигулькнули з протилежного кінця, де було свіже повітря і світив заспокійливо місяць, а обабіч колії лежав ліс — чорний і безмовний. Машиніст скинув пару і загальмував, Жабс збіг східцями вниз, і коли поїзд стишив біг мало не до пішого кроку, машиніст закричав:

— Стрибай!

Жабс плигнув, скотився невисоким насипом, схопився на ноги, мов нічого й не сталося, метнувся в ліс і розчинився в його нетрях.

Визирнувши з лісу, він спостерігав, як поїзд, набираючи швидкість, зник у темряві, як із тунелю з гуркотом і свистом вискочив паровоз-переслідувач із різношерстою публікою, що розмахувала алебардами-кийками-револьверами і весь час лементувала: “Стій! Стій! Стій!” Ось він поїхав далі, і Жабс від душі розсміявся, вперше за той час, відколи опинився у в’язниці.

Втім, сміявся він недовго, бо було пізно,