Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

Ще раз, подякувавши циганці, я вийшла у двір, тоді Вадома зачинила за мною двері.

Господи! Котра година? Озирнувшись на всі боки, я зрозуміла, що місто вже накрили сутінки. Скільки часу я тут провела? Діставши мобільник із кишені куртки, я мало не завила – телефон повністю сів.

По всьому будинку Вадоми горіли свічки, отже, світла ще не було. Супер. І чим ремонтні служби весь день займалися? Треба поспішати додому, поки зовсім не стемніло. Не хотілося б на дотик діставатися свого будинку.

Я швидко пішла вгору вулицею. Якась машина сліпить очі яскравим світлом. Ненавиджу це! Я сильно заплющила очі і прикрила долонею повіки.

Всю дорогу додому, я розмірковувала над тим, що мені сказала циганка (ну не могла я викинути ці слова з голови). Звучить як марення. Фільм жахів відпочиває. Але я чомусь вірю їй і мені страшно.

Не хочу вмирати. Я така молода. Мені ще рано – жити та жити. От і закохуйся тепер. Сподіваюся, що цей хлопець не буде Алексом.

Вадома сказала те саме, що й Жасмин, що «Кохання мене загубить». А якщо мова йде справді про Алекса чи Нейтона. Ні, не може бути. Я не закохана в жодного з них. Принаймні поки що…

Брати Стоуни виглядають цілком живими. Ніхто з них не схожий на ходячого зомбі, котрий, хоче їсти людські мізки (в даному випадку душі). Мені здається це абсолютно різні хлопці і цього незнайомця я зустріну колись пізніше.

Мамі не можна ні про що говорити. Вона навряд чи повірить у все це. До того ж ще подумає, що її дочка з глузду з'їхала і посадить мене на нейролептики. Я цього не хочу. Нікому не можна про це говорити. Нікому. Я не повинна ослухуватися Вадому. Вона знає, що каже.

За своїми думками я й не помітила, як дісталася додому. Надворі вже повністю стемніло. Десь вдалині виблискували блискавки. Вдарив грім. Поглянувши на той бік, я повеселішала. Буде дощ. Жаль, що він не почався, коли я була ще на півдорозі до себе додому.

Наомі розповідала мені, що зараз у Рівервуді весняний сезон дощів. Тому треба завжди носити при собі парасольку, якщо не хочеш промокнути.

Я увійшла до будинку.

Мама метушилася в коридорі біля дзеркала.

- Ханно, де ти була? Навіщо телефон вимкнула? Знову повторюється? Я подзвонила тобі приблизно разів сто, - уперла вона руки в боки.

- Телефон сів. Світла, що досі немає? - побачивши безліч свічок розставлених по будинку, запитала я.

- Ще не дали, - мама в'яла тюбик з тушшю і почала фарбувати вії. - Я йду на побачення з Ріком. Тож не чекай. Буду пізно, - вона на мить задумалася. - А може взагалі не повернуся. Рік хоче повести мене до ресторану. І він зняв номер у готелі «Шайн».

- Так світла ж немає! Який ресторан? Хіба що вечеря при свічках, - здивувалася я.

- В другій половині міста світло вже дали, а в нашій дадуть завтра. От туди ми й ідемо, на наше перше побачення, – мама бризнула на себе духами. Коридором рознісся чудовий цитрусовий аромат.

- Через твої парфуми мені апельсинів захотілося.

Мама засміялася.

- О, до речі! До тебе гість. Дуже гарний хлопчик. Сказав, що являється твоїм другом. Він чекає на тебе у вітальні.