Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Вони вийшли надвір. Яскраве сонячне світло сліпуче вдарило в очі. Коли ж червоні плями розсіялися, Лів побачила біля воріт двох молодих вампірів.
«Навернені», — інстинктивно відчула вона.
І тут, наче вставлена ​​кінострічка, перед очима в неї попливли картинки. Рибалки — молоді хлопці років двадцяти — один поранений, лежить на березі біля невеликого човна. Інший намагається перев'язати його ногу, із якої фонтаном б'є кров. Запах крові веде до них Андре. Він пропонує допомогу, але попереджає, що це призведе до певних змін. Здоровий рибалка вже не вірить, що напарника можна врятувати — забагато той втратив крові. До того ж залізка, якою він розпоров стегнову артерію, іржава і, напевно, занесла якусь інфекцію. Поранений втрачає свідомість. Тоді його друг, у розпачі кричить до Андре, щоб той робив, що завгодно, аби тільки врятував помираючого. Вампір прокусує своє зап'ястя і капає кілька крапель крові на ногу пораненого. Потім блискавично підлітає до іншого хлопця, кусає його руку і прикладає до своєї прокушеної. Після чого легким рухом звертає йому шию. Іншого добивати немає потреби, він і сам уже на останньому подиху.
Лів сприйняла побачене спокійно. Андре ніколи не вбивав людей заради крові. За нестриманість у їжі він зневажав і вампірів, і людей. А навернення для порятунку життя вони обоє не вважали неприйнятним чи жорстоким.
— Доброго ранку! — привітав охоронців Андре. — Познайомтеся, це моя дружина Лів. За нею — особливий нагляд. Нещодавно її викрадали.
— Дуже приємно, синьйора, — засмаглий широкоплечий хлопець посміхнувся з іще людською щирістю. — Я Роберто. Обіцяю оберігати Ваш спокій, навіть ціною власного життя. Якби не синьйор Андре, то цього життя в мене все одно не було б, — це був той самий рибалка, який від випадкового порізу стікав кров'ю.
— Дякую, — Лів зобразила посмішку. — Тільки давайте опустимо пафосне синьйор, синьйора. Залишимо це для гостей.
— А мене звуть Алессіо, що означає «захисник». Захищати моє покликання, — гордо промовив інший хлопець.

Цей був трохи нижчим за першого, але його тіло виглядало не менш міцно збитим.
Після знайомства Андре відвів їх у тінисту альтанку біля воріт, заплетену виноградом. Вона була одночасно і гарним наглядовим пунктом, і захистом від сонця. Новонаверненим вампірам особливо треба берегти свою шкіру — потрапляючи під пряме сонячне проміння, вона могла обвуглитися. Прискорена регенерація оновлюватиме її, та процес цей приємним не назвеш. 

— Андре, я хочу з'їздити до брата, — найніжнішим голосом, на який була здатна, прошепотіла Лів, огорнувши долонями шию чоловіка.
Він сидів у широкому багряному кріслі у великій світлій кімнаті з широким панорамним вікном.
— Що тобі там робити? — він не був у захваті від цієї ідеї.
— Хочу перевірити, чи зможу я читати його думки, — Лів обійшла крісло і вмостилася чоловікові на коліна. — У мене до нього мільйони запитань. Ну, ти ж знаєш, — вона зробила вичікувальну паузу. Але відповіді не було ні позитивної, ні негативної. — Я знаю, ти зовсім не хочеш з ним зустрічатися... Тож, може, відпустиш мене з охороною? До того ж, ти казав, він захищається від твого вторгнення в його думки, але якщо тебе не буде поряд, Артур не буде насторожі. І в мене точно все вийде.
— Це мені не подобається, — хриплуватим голосом сказав Андре.
Так він говорив, коли був чимось невдоволений.
«Але ти їдь. З Алессіо, — подумки продовжив він. — А то ж не відпущу тебе — знову втечеш. Мені не хотілося би черговий раз змінювати охоронців».
Лів кинулася обіймати чоловіка. Це, мабуть, уперше він відпускав її одну. Точніше, не зовсім одну, а з охоронцем. Алессіо здався ій милим хлопцем, і вона вирішила, що поїздка з ним буде вельми приємною.
— Та якщо зможеш бачити думки Артура, будь обережна, не видай себе, — Андре знову заговорив своїм звичайним приємним голосом. — Не згадуй при ньому про те, що він тобі не говорив.
— Мій візит і так може здатися йому дивним. Мабуть, він думає, я ще зла на нього.
— Нічого дивного, — запевнив дружину Андре. — Ви — одна кров, вас не може не тягнути один до одного.

Алессіо вів автомобіль швидко і м'яко, легко обганяючи поодинокі автівки на їхній смузі. Хоча він чесно попередив, що водійські права не отримав, бо ніколи не ходив на курси. А їздити вчився на старенькому авто свого батька.

— Ох, тату... — зітхнув він.

Людське життя новонаверненому зазвичай згадувалося туманно і фрагментами. Якщо молодий вампір не буде час від часу прокручувати хоча б ці уривки у своїй голові, може статися, що незабаром він зовсім забуде про те, як був людиною. І це несло в собі небезпеку — ті, в кого не було нічого хорошого бодай у давньому минулому, щоб триматися за це, найчастіше підпадали під чужий вплив і ставали не більше не менше, ніж просто найманими вбивцями.

— Одразу ж, коли повернемося, треба відвідати його, заспокоїти. А то нас із Роберто, мабуть, уже поховали.
— Не варто приходити до нього, — заперечила Лів. — Повір, йому буде легше прийняти те, що ти мертвий, ніж те, що ти став вампіром. Має ще дітей?
— Та-а-ак..., — протягнув хлопець, ніби не був до кінця впевнений, чи це йому не здавалося. — У мене дві молодші сестри, — пам'ять все-таки знову привідкрила йому завісу. — Батько старий... А дівчатка ще малі. Хто годуватиме їх?

— За це не хвилюйся, — м'яким голосом промовила Лів. — Тепер ти непогано зароблятимеш, принаймні більше, ніж рибалка. І зможеш пересилати гроші рідним. Скажімо, від імені «Фонду допомоги сім'ям загиблих рибалок».
— Хіба ж існує такий фонд? — здивувався Алессіо.
— Існуватиме. У твоєму обличчі, — усміхнулася жінка. — А хтось у Роберто залишився?
— У Роберто... Мабуть... Я... Я не можу згадати. Це стало так важко. Дуже важко згадувати, — руки хлопця напружилися, стискаючи кермо.
— Нічого, спитаємо у самого Роберто.
«Я не можу все забути? — подумки жахнувся Алессіо. — Роберто... Адже ми з ним давно знайомі. Але коли ми познайомилися? Де? Як звати моїх сестер? Я не можу... Я не хочу забувати!»
— Ти не забудеш, якщо щодня згадуватимеш хоч щось із свого людського життя, — сказала Лів. — Можеш записувати спогади. Так буде легше.
— Записувати? І носитися з щоденником, як дівчисько? — засміявся хлопець.
— У твоїх сестер були щоденники? — спитала Лів.
— Був... У молодшої, здається. Так, такий товстий зошит... На обкладинці квіточки фломастером намальовані. Я знайшов його випадково. Вона залишила в саду. Дуже хотілося почитати, що вона там пише. Але я не став...
— З поваги до її таємниць, чи щось завадило? — Лів зрозуміла, що питання допомагають йому згадувати, навіть дуже детально згадувати.
— Завадило... Інша сестра. Її звуть Біті!
— Бачиш, нічого ти не забудеш, — підбадьорила Лів. — Значить, Біті старша, а яке ім'я у молодшої?
— Крихітка... Крихітка Віті... Точно, Вітелія! Але ми завжди називали її Віті. Крихітка Віті.
— Скільки їй років?
— Скільки років? М-м... Дев'ять. Весною виповнилося дев'ять. А Біті — чотирнадцять.
— Біті та Віті. Вони, мабуть, у тебе красуні.
— Красуні. Особливо Біті. Вона дуже подобалася Роберто.